Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

і впоперек, як я, то мав би дізнатися, що й рицарям меншої проти мене слави траплялося звершати трудніші подвиги, аніж убити якогось там великанчика; хоч би яким грізним і зухвалим він не здавався. Небагато годин уплило від тої хвилі, як я з одним таким зустрівся, і... Не буду казати далі, щоб не подумали, ніби я величаюсь, але непохибний час, виявлювач усіх на світі таємниць, сам колись розкаже за мене всю правду.

— Зустрілися ви не з одним великанчиком,— упав йому в річ господар заїзду,— а з двома винними бордюгами.

Та дон Фернандо зацитькав його, щоб не перебивав мови рицареві, і Дон Кіхот провадив далі:

— Тим я й говорю вам, висока, хоч і визута з своєї предківщини володарко, щоб ви не давали віри отцю вашому, як він дійсно одмінив з вишменованої причини вашу істоту, бо немає на сім світі такої небезпеки, через яку не проклав би собі дороги мій меч: ним одрубав [242] я і поверг у прах голову супостата вашого, ним же в недовгім часі покладу на вашу голову корону вашого царства.

Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, чекаючи на відповідь принцеси; Доротея ж, знаючи, що дон Фернандо погодився довести всю штуку до кінця, аби рицаря якось додому спровадити, обізвалася до обранця свого урочисто і воднораз ласкаво:

— Хоч би хто вам сказав, зацний Рицарю Сумного Образу, ніби я одмінила суть свою і істоту, він увів вас в очевисту оману, бо ким я була вчора, тим лишаюсь і нині; щоправда, трапився мені в межичасі один щасливий випадок, що несподівано подарував мені сподіване благо і певною мірою змінив мою подобу, але попри ту зміну я зосталась такою самою, як перше була, і ту саму маю в серці думку: хочу, як і перше хотіла, правом потужної вашої правиці вернути собі право-правні свої володіння. Тим-то, добродію і пане мій любий, нехай ваше добродійство поверне честь отцю моєму, котрий мене спородив, визнавши його за чоловіка мудрого та обачного, бо то саме він наукою своєю знайшов певний і легкий порятунок на мою біду: адже якби не ви, добродію, то ніколи б не бачити мені щастя, яке випало нині на мою долю. Правдивість моїх слів можуть засвідчити оці віри годні панове, що тут присутні. Вкінці скажу, що в дорогу маємо рушити завтра, бо сьогодні вже все одно далеко не заїдемо. Сподіваюся, що з Божого призвоління і з допомогою мужнього вашого серця розпочата вами справа дійде нехибно до щасливого кінця.

Таку орацію виголосила бистроумна Доротея; вислухавши її, Дон Кіхот обернувся до Санча і сказав спересердя:

— Слухай же тепер, Санчисько, що я тобі скажу: друге таке лайда-чисько, як ти, навряд чи знайдеться ще в цілій Гишпанії. Ах ти ж, брехуняко всьогосвітній! Чи не ти говорив мені оце щойно, ніби з сієї королівни вчинилась якась там дівчина Доротея, а голова, що я одтяв велетневі, то вже ніби твоя пся мама, і цими дурницями так мені памо-роки забив, як ніхто ніколи. Клянусь... (тут він звів очі до неба і зціпив зуби), я тобі такого дам перегону, що стане того пам'яткового на всіх брехливих джур, котрі служитимуть при мандрованих рицарях до кінця світу!

— Упиніть ваше серце, мій пане,— одказав Санчо.— Може, я й справді щось не так блявкнув про переміну пані принцизни Обі-зіяни, а що вже про ту голову великанську чи про ті бордюги розпороті та про вино порозливане, що то не кров — от їй же Богу моєму, що існісіньку правду сказав! Хоч і самі на ті понівечені бордюги гляньте, вони там у вас у головах, і вина досі калюжа стоїть на помості. От як доведеться вам капшуком брязнути, тоді й самі повірите, як господар плати спитає. А що пані принцизна яка була, така є, то мені ж самому воно краще: моє, виходить, од мене не втече!

— Ну що ж, Санчо,— промовив Дон Кіхот,— даруй мені на цім слові, але скажу тобі, що дурень єси, та й годі!

— І правда, що годі,— підхопив дон Фернандо,— облишмо краще сю розмову. Коли вельможна принцеса волить їхати завтра, а не сьогодні, задля пізньої доби, то так і маємо вчинити. А поки ще до зав-трього, ми можемо згаяти цілу ніч у приємній бесіді, а зранку виїдемо і [243] всі будемо супроводити пана Дон Кіхота, бо хочемо бути самовидцями небачених і нечуваних подвигів, які він звершить у сій нелегкій справі, що лягла йому на плечі. .

— Це я повинен вам служити і супроводжувати вас,— чемно заперечив Дон Кіхот.— Я глибоко вдячний вам за вашу до мене щиру приязнь, за вашу про мене добру думку, яку я постараюсь виправдати хоч би й ціною власного життя, або ще й дорожчою ціною, якщо це взагалі можливо.

Дон Фернандо й Дон Кіхот устигли обмінятися ще кількома компліментами та ввічливими висловами, та потім розмова їх урвалася, бо до заїзду завернув новий якийсь подорожній. З одягу було знати, що то християнин, який визволився щойно з мавританської неволі: на ньому був куцополий каптан синього сукна, з полурукавцями і без ковніра, шаровари тож сині, тільки вже полотняні, на голові шапчина того самого кольору, на ногах полуботки цинамонові, на перекинутому через плече шабельтасі мавританська кривуля. За ним верхи на ослі їхала жінка, вбрана так само з-мавританська: лице запиналом запнуте, на голові чепчик альтембасовий, халат на ній довгий, аж до самих п'ят. Чоловік був із себе показний, кремезний, років мав так сорок із чимось, на виду смаглюватий, вуса довгі, борідка викохана — якби краще був одягнений, всякий узяв би його за людину значну, іменитого роду, таку мав шляхетну поставу. Як увійшов до корчми, зараз спитав кімнати і засмутився непомалу, коли дізнався, що нема. Тоді підійшов до тієї ніби мавританки і зсадив її на руках додолу.