Читати книгу - "Таврований"

Спогади про пісню нагадали Костянтину Васильовичу про племінника. У нього знову занило серце: «Що з Радиком, що він скаже його матері, якщо з ним щось трапилося».

Поки всі сиділи, Миша Островерхов приготував сніданок. Перекусили. Зробили ревізію боєприпасів. Ще залишалося по пару дисків з патронами. Іван Іванович розділив по-братськи гранати. Всім по одній, включаючи медсестру.

Виходили за межі Станіславської області пізно вночі. Світив повний круглий місяць. Під його світлом сріблилася водна гладь річки Дністер. Було ще тепло. Всі вміли плавати, включаючи Ліду, але боялися, як би чого не сталося. Всі втомилися. Переправити на інший берег зброю і патрони уявлялося проблематичним.

Довго шукали переправу. Нарешті, знайшли мілке місце. На протилежному крутому березі виднілася площадка. Це дуже насторожило Бережного.

— Не подобається мені тут, — прошепотів він.

— Скільки можна ходити, — зауважив Островерхов. — Ноги гудуть.

— Тоді давайте полежимо, — сказав командир роти розвідки.

З ним всі погодилися. Всі розуміли: перш, ніж переходити річку, треба вичекати, щоб не нарватися на засідку.

З півгодини лежали в кущах, затамувавши подих. Спостерігали за протилежним берегом. Там стояла мертва тиша.

Першим не витримав Островерхов. Він зняв чоботи, закатав штани і пішов по піщаному дну. Ліда теж роззулась, підняла спідницю, з сумкою і автоматом на боці, з чобітьми в руках, потягнулася за Мишею.

Костянтин Васильович задрімав після вчорашньої безсонної ночі. Бережний розштовхав його. Вони старалися наздогнати молодь. Нічого не віщувало біди. Ліда і Миша вибралися на протилежний берег.

Раптом пролунав голос Мишка:

— Засідка!

При світлі місяця противники бачили, як переправляється група через річку. Вони підпустили партизан до себе ближче. Миша зумів їх упередити. Він кинув гранату, випустив чергу з автомата.

Ліда впустила чоботи. Відпрацьованими рухами вихопила з-за поясу і кинула гранату.

У відповідь пролунали довгі автоматні черги. Миша і Ліда повалилися на землю.

В небо злетіли ракети. Але Бережний і Руднєв встигли залягти і почали відстрілюватися. Ворог притиснув партизан до річки. Прориватися вперед — марно. Повертатися назад — загинути напевно.

— Це є наш останній і вирішальний бій, — прошепотів Бережному Костянтин Васильович.

— Не поспішай на той світ! Давай йти вздовж річки.

Під прикриттям Бережного Костянтин Васильович положив Ліду на плече. Автомат і санітарну сумку перекинув на інше. Тендітна дівчина звісила руки на грудях Руднєва. Її босі ноги бовталися на спині. Текла липка кров. Вона залила куфайку Костянтина Васильовича. Він не відчував важкості дівочого тіла і незручностей. Продовжував рухатися і відстрілюватися.

Незабаром вони відішли на безпечну відстань. Але на майданчику ще продовжували палити. Звивалися в небо ракети. Німці втратили їх з поля зору, боялися атаки з того боку Дністра.

Вже зовсім розвиднилось, коли чоловіки підійшли до дубового гаю. Він знаходився недалеко від річки. Вдалині виднілося селище. Руднєв і Бережний вирішили, що тут можна зупинитися на відпочинок.

Костянтин Васильович обережно поклав дівчину на траву. Розстебнув сумку. Дістав бинт. Підняв гімнастерку, щоб звільнити кілька ран в районі живота. Швидкими рухами перев’язав їх. Опустив гімнастерку.

Схилився над медсестрою:

— Лідо! Дівчинко! Ти чуєш мене!?

Широко відкриті блакитні очі дівчини нерухомо дивилися в ранкове небо.

— Ти чуєш?! Лідо! — Закричав Руднєв.

Бережний твердою рукою взяв його за комір. Підняв. Проговорив:

— Костя. Вона мертва.

— Не може бути! Моя дівчинка!

Іван Іванович схилився над Лідою. Двома пальцями обережно закрив її блакитні очі.

Руднєв взявся за голову. Глибоко задумався. Хто міг очікувати такий поворот подій ще сьогодні вранці!? Але згадав страшний сон і зрозумів, що дівчина відчула свою смерть.

— Йдемо! — Відволік його від сумних роздумів Бережний.

— Її треба поховати.

— Нема чим вирити могилу, — твердо мовив Іван Іванович. — Давай прикриємо її гілками, щоб не спотворили птахи і тварини. Її поховають місцеві жителі.

— Невже ти вважаєш, що вона не заслужила, щоб її нормально поховали?! — Голосом, що не допускає заперечення, промовив Руднєв.

Бережний не знав, як вони викопають могилу, остерігався, що їх помітять противники, але перечити товаришеві не посмів.

Костянтин Васильович, між тим, дістав ніж. Розлючено став знімати верхній шар. Бережний зробив теж саме.

Коли прибрали траву, стало легше. До обіду вирили могилу. Ліду обережно поклали прямо на землю. Під голову підклали санітарну сумку. Костянтин Васильович зняв з себе ватник, накрив дівчину. Коли могилу засипали землею, встановили хрест.

— Місцеві жителі відкопають і поховають її по-людськи, — намагався заспокоїти Руднєва Бережний.

— Якщо виживу, обов’язково повернуся сюди, — відповів йому Костянтин Васильович.

Він кинув погляд на грубий дубовий хрест і промовив:

— Бідна дівчинка!

Довго пробивалося два партизана до своїх. У міру просування до них приєднувалися такі ж нечисленні групи. Разом бити ворога виявилося легше. Але назавжди залишилися в пам’яті Руднєва і Бережного перші дні виходу з оточення, друзі, яких вони втратили.

Поранені всі разом просувались на пагорб, який їм вказав Бережний. За їх спиною зав’язалася перестрілка. Радик міцніше стиснув автомат. Теж саме зробили інші. Тільки Тоня продовжувала втомлено крокувати, стримуючи себе, щоб не розкричався від нестерпного болю в грудях. Десь на підході до височини Миша