Читати книгу - "Мертвим не болить"

починалося Багновище. Він, проте, не спинився, — з відчайдушним зусиллям видираючи з драговини свої постоли, добрався до верболозу, проліз поміж кущами. Тут він уже посувався по пояс у багні, розсовуючи тілом ряску, вперто ліз усе далі, поки під ногами була якась опора. Але грунт почав зникати і Федір шугнув з головою в густу багнисту прірву, однак незабаром він виринув, з'явився на поверхні води, але вже без шапки. Щоб не пірнути знову, не захлинутися остаточно, він ухопився рукою за якесь слизьке коріння із сусідньої купини. Увесь він був у багні, виднілася лише його голова. Смердюча вода текла з носа, холодні її обійми стиснули тіло, ноги покорчило від холоду, звело судомою. Він коротко, уривчасто дихав.

Позаду на твердому березі за плавнями голосно гомоніли, чути було, як лютував собака, там зійшлися загоничі. Вони чи згубили його, чи боялися лізти в холодну смердючу твань. Він добре чув їхні стривожені голоси: «Туди побіг...» — «У болоті він!» — «Дивись, куди вліз, куркульське лайно...» — «А дідька лисого! Вилізе, ніде не дінеться!»

«Ні, вже не вилізу!» — з відчайдушною злістю сказав сам собі Федір. Його тут трохи приховували від берега купини й верболози. А головне, ті, що на березі, мабуть, не дуже рвалися в багнюку, знали, очевидно, що дна тут не було. Розумів це і Федір. Бувало, раніше він не раз зі страхом поглядав здалеку на цей простір з верболозу й води, який завжди акуратно обходили, обминали корови. Тепер він тут сидів. І, мабуть, шляху назад не було. Від холоду задубіли руки і особливо ноги, всередині все в нього стислося в тугий болючий вузол — о, щоб тільки витримати. Та, мабуть, витримувати довго не доведеться. Усе вже кінчалося. Не вистачало лише рішучості. Варто було випустити з рук коріння від купини, як він відразу ж пішов би в безодню. Суконна свитка його стала напрочуд важкою, владно тягнула вниз, постоли, як пудові гирі, обтяжували ноги. Але він тримався, сподіваючись не знати на що. Дихання його все більш утруднювалося, він пихкав, як риба, яку кинули на пісок.

— Ровбо, вилазь!

— Вилазь по-доброму! А то...

— Громадянине Ровбо, від імені Радянської влади попереджую...

Вони там кричали, а він мало що й слухав. Усе одно вилізти звідси він не міг. Та й не дуже хотів. Він тільки зволікав. Зволікав, проте, марно. Десь поблизу, за купинами, почулося:

— Щось тут не видно...

— Та як же — он слід по мочарних заростях тягнеться...

«О люди, люди! За віщо ж ви так?.. Людоньки...»

Одначе вони вже лізуть. Федір трохи посунувся у тванюці, загойдалася ряска, і він приховав голову за купиною. Дві постаті в осоці, високо піднімаючи ноги, помалу продиралися в напрямку до нього. У одного в руці майнула довга жердина-тичка: чи не збиралися вони вигнати його з болота? Він бачив їхні голови в кашкетах, їх самих по пояс. Це були незнайомі хлопці, мабуть, комсомольці з району. Десь за кущами басовито гавкав собака, але у воду, здається, не ліз.

— Далі не потикайся, все...

— Давай, давай! Ще можна! — почулося трохи збоку, і від тих слів Федорові раптово перехопило подих. Він пізнав цей голос — він би пізнав його і з того світу. «Бідний Миколка! — раптом подумалося Федорові. — І він ось сюди лізе! Мабуть же, не від солодкого життя». Ті двоє з тичками, проте, посувалися, вони не загубили його сліду, трохи збочили за кущі верболозу, може, подумали, що він там. Та він там не сидів, він взагалі не ховався. Він був уже недосяжний ні для кого. Він ще не трапив на той світ, але майже зійшов і з цього. На цьому світі залишилися тільки його голова та очі. Щоб глянути востаннє і попрощатися. Як тільки він побачить його, так і відійде. Якщо дотягне... Боже, ніколи в нього не з'являлася думка забити себе, завжди він одержимо змагався за життя. А тут ось мусить...

Одначе може він хоч перед кінцем побачити сина? Бідний Миколка: що він тепер переживає? Певно ж, не з власної волі, — його примусили! Може, він отримав наказ. Від якогось вищого начальника. Бо є ж і над ним начальство. І відправили до лісу ловити батька, якого він зрікся. Коли зрікся, то, видно, можна й ловити. Але якщо це можливо, то як же тоді жити? Може, йому ще й накажуть, зловивши батька, вчинити допит над ним. І син змушений буде катувати його? Боже, навіщо ти сотворив тоді білий світ!

— Лещук, он там пропори!

Це також Миколка, — десь на віддалі, по-начальницькому круто, рішуче, твердо, чого раніше Федір за ним на знав. Такий голос син нажив уже не при ньому. Щаслива його мати, що не бачить цього. І не чує.

Тим часом у сусідньому кущі зашерхотіло, і кінець довгої тички прорізав наскрізь листяну гущавину. Тепер черга за його купиною. Та, мабуть, вони не встигнуть. Усе-таки він випередить їх.

Федір інстинктивно сьорбнув носом чимбільше повітря — і випустив з рук покручений корінь. Важкі ноги в незносимих сирицевих постолах відразу потягнули його вглиб, і він захлинувся. Зсередини боляче вдарило у вуха, і все погасло в очах.

Не судилося тихо жити, так хоч пощастило тихо вмерти.

Шукали його довго, пропорювали жердками й тичками з берега, з купин. Та так і не знайшли.

Трясовина споконвіку вміла ховати свої таємниці.

Міст із минулого в майбутнє

На Україні багато шанувальників таланту Василя Бикова. Щиро, сердечно любить свого українського читача і білоруський письменник. Неодноразово висловлював він своє захоплення генієм українського народу, виявляв глибоку повагу до його історичної минувшини, віру в натхненне його прийдешнє. «Светлай вам будучьіні — на вякі!» — звертається до українців Василь Биков. «Як і завжди, коли моя нова книга виходить мовою братнього українського народу, мене переповнює почуття великої відповідальності за те, що висловив у ній, за те, як це вдалося зробити. Бо дуже хочеться, щоб зрозуміли в усьому...» — зізнається письменник.

Україну Василь Володимирович сприйняв не тільки розумом, але й серцем, бо українські стежки вписалися в його біографію, закарбувалися в його житті назавжди. Досі прийнято було вважати, що Велика Вітчизняна війна вихопила Бикова з осередку студентів художнього училища, що прийшов він на поле бою мало не з інтелігентським уявленням про обов'язкову перемогу добра над злом. Насправді про своє довоєнне життя Василь