Читати книгу - "Егоїстичний ген"

інтуїції це настільки дивно, що спокушає до певного роду спекуляцій. Передбачаю, що одного дня ми все ж виявимо фазу розселення, яку досі, з якихось причин, просто ще не помітили. Навряд чи можна сподіватися, що у цих особин в буквальному сенсі відростуть крила! Але вони цілком можуть різними способами пристосуватися до життя на поверхні землі, а не під нею. Наприклад, вкритися шерстю, переставши бути голими. Наразі землекопи не регулюють температуру свого тіла так, як це роблять звичайні ссавці, більше нагадуючи в цьому плані «холоднокровних» рептилій. Можливо, вони контролюють температуру всі разом — що знову робить їх схожими на термітів та бджіл. А може, вони користуються добре відомою постійною температурою будь-якого доброго льоху? В будь-якому разі, мої гіпотетичні особини, що розселяються, на відміну від підземних робітників, цілком можуть стати традиційно «теплокровними». А чи не може якийсь, давно вже відомий нам, укритий шерстю гризун, раніше віднесений до зовсім іншого виду, виявитись втраченою кастою голого землекопа?

Зрештою, для таких речей були прецеденти. Візьмемо, наприклад, сарану. По суті, це видозмінені коники, які зазвичай ведуть поодиноке, непомітне, скромне життя типового коника-стрибунця. Але за певних особливих умов вони докорінним чином змінюються — причому жахливо. Вони втрачають своє непримітне забарвлення та стають яскраво смугастими. Дехто може сприйняти це за попередження. Якщо так, то воно не пусте, оскільки поведінка сарани змінюється теж. Вони забувають про свій поодинокий спосіб життя та збираються в зграї, результати чого просто лякають. З легендарних біблійних бід і до наших днів жодна тварина ще не була таким грізним руйнівником людського добробуту. Гуртуючися у мільйонні зграї, сарана знищує посіви смугою завширшки в десятки кілометрів, іноді долаючи сотні кілометрів на день, пожираючи щодня по дві тисячі тонн зернових та залишаючи по собі голод та спустошення. І тут ми підходимо до можливої аналогії з голими землекопами. Різниця між поодинокими особинами та їхніми зграйними перевтіленнями така ж велика, як різниця між двома кастами мурах. Більш того, якщо говорити про «втрачену касту» землекопів, то до 1921 року коника-Джекілла та сарану-Гайда відносили до різних видів.

Але, на превеликий жаль, здається не надто ймовірним, що експерти з ссавців могли би так помилятися аж до наших днів. Я, до речі, маю сказати, що звичайні, не видозмінені голі землекопи іноді з’являються на поверхні землі та, можливо, подорожують далі, ніж звикли думати. Але, перш ніж повністю відкинути гіпотезу про «видозмінених репродуктивів», розглянемо іншу можливість, яку пропонує нам аналогія з сараною. Можливо, голі землекопи таки породжують видозмінених репродуктивів, але лише за певних умов, які просто не виникали протягом останніх десятиліть. В Африці та на Близькому Сході нашестя сарани й досі є великим лихом, так само, як це було за біблійних часів. У Північній Америці ситуація інша. Деякі види коників там дійсно мають потенціал перетворюватися на зграйну сарану. Але, вочевидь, через невідповідні умови, цього століття в Північній Америці не сталося жодного нашестя сарани (хоча нашестя цикад, зовсім іншого різновиду комах-шкідників, спостерігаються регулярно, й американці в побуті помилково називають їх «сараною»). Тим не менш, якби сьогодні в Америці відбувалися справжні нашестя сарани, це не було б особливо дивним: вулкан не згас, він просто дрімає. Але якби ми не вели історичних записів та не збирали інформацію з інших частин світу, це могло б стати неприємним сюрпризом, бо шкідниками виявились би всім відомі звичайні, поодинокі, нешкідливі коники. А що, як голі землекопи, подібно до американських коників, здатні породити окрему касту, що розселюється, але лише за умов, які, з тих чи інших причин, не були реалізовані в цьому столітті? Цілком можливо, що Східна Африка ХІХ століття страждала від нашестя вкритих шерстю землекопів, мігруючих по землі, на кшталт лемінгів, але до нас просто не дійшло про це жодних записів. А може, вони таки згадуються в легендах та сагах місцевих племен?

53

«…самиця перетинчастокрилих споріднена зі своїми рідними сестрами тісніше, ніж зі своїм потомством будь-якої статі». — Незабутня винахідливість гіпотези Гамільтона про «спорідненість» для особливого випадку перетинчастокрилих парадоксальним чином погано вплинула на репутацію його більш загальної та фундаментальної теорії. Історія з гаплодиплоїдною спорідненістю є якраз достатньо простою, щоби не докладати надмірних зусиль для її розуміння, але достатньо складною, щоби бути задоволеним собою від її розуміння та бажати поділитися нею з іншими. Це добрий «мем». Якщо дізнатися про Гамільтона не з його робіт, а з якоїсь розмови за кухлем пива, то цілком може бути, що ви почуєте виключно про гаплодиплоїдність. У наші дні кожен підручник біології, як би коротко він не висвітлював родинний добір, майже обов’язково присвячує «спорідненості» хоча б параграф. Один мій колега, якого сьогодні називають одним із провідних експертів із соціальної поведінки великих ссавців, зізнався мені, що протягом багатьох років вважав теорію родинного добору Гамільтона лише гіпотезою про спорідненість і нічим більшим! З усього цього можна зробити висновок, що, якщо якісь нові факти змушують нас сумніватись у важливості гіпотези про спорідненість, люди схильні думати, що це докази проти всієї теорії родинного добору. Це те ж саме, якби великий композитор написав довгу й глибоко оригінальну симфонію, де одна коротка мелодія, яку він вставив десь посередині, запам’ятовувалась настільки легко, що її одразу почали би насвистувати на вулиці. Уся симфонія асоціювалася б з однією цією мелодією. І якби потім людям перестала подобатись ця мелодія, вони вважали би, що не люблять й усю симфонію.

Візьмемо, наприклад, корисну під усіма оглядами статтю Лінди Гемлін про голих землекопів, нещодавно опубліковану в журналі «Нью Сайнтист». Їй серйозно зашкодив натяк на те, що голі землекопи та терміти певним чином не підходять під гіпотезу Гамільтона лише тому, що вони не гаплодиплоїдні! Важко повірити, що авторка взагалі хоч раз заглядала до класичної пари робіт Гамільтона, оскільки гаплодиплоїдність згадується там лише на чотирьох із п’ятидесяти сторінок. Мабуть, вона покладалась на другорядні джерела (сподіваюсь тільки, що не на «Егоїстичний ген»).

Інший показовий приклад стосується попелиць-солдатів, яких я описував у примітках до 6-го розділу. Як пояснюється там, оскільки попелиці формують клони ідентичних близнюків, серед них цілком можна очікувати альтруїстичної самопожертви. Гамільтон відмітив це у 1964 році, доклавши певних зусиль, аби роз’яснити той незручний факт, що (наскільки тоді було відомо) клонові тварини не демонструють якоїсь особливої тенденції до альтруїстичної поведінки. Відкриття попелиць-солдатів на той час вкладалося в теорію Гамільтона якнайкраще. Тим не менш, оригінальна стаття, яка повідомляла про це відкриття, подавала попелиць-солдатів так, немов вони якось ускладнюють цю теорію, бо попелиці, бачте, не гаплодиплоїдні! Нічогенька така іронія.

Якщо звернутись до