Читати книгу - "Метаморфози"

Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки,

Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались

До чарівних його слів, про початки великого світу,

Першопричини речей він розказував, тонко повчав їх,

Що таке бог, що — природа; звідкіль і сніги, й блискавиці,

/70/ Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі,

З чого бува землетрус, чи в зірок є шляхи свої в небі, —

Скрізь проникав його зір. Від тваринного м'яса він перший

Нас відвернути хотів. З його уст велемудрих уперше

Слово злетіло таке, хоч не всі його, звісно, схвалили:

«Годі вже вам оскверняти ганебною їжею, люди,

Ваші тіла! Є ж і хліб, і плоди запашні, що вгинають

Віти дерев у садах; виногрона є, соком налиті,

Зелень солодка росте; є й така, яку жар із терпкої

Ніжною зробить на смак. Молока від кози та корови

/80/ Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду.

Щедро земля вам поживу м’яку та всілякі багатства

Сипле до ніг, пригощать може всіх без убивства та крові.

Навіть із звірів не кожен лиш м’ясом приборкує голод:

Кінь і рогата худоба, велика й дрібна, — травоїдні.

З-поміж тварин тільки ті, що крутий мають норов і дикий, —

Тигри вірменські рвучкі та до гніву шаленого схильні

Леви, ведмеді, вовки — ті кривавої учти шукають.

Дикість яка, далебі, — набивати утробу в утробу,

Тілом жадливим нагулювать жир, поїдаючи тіло,

/90/ Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом, — живому!

Серед пожитків стількох, що Земля, найласкавіша мати,

Людям дала, тебе тішить одне: ти впиваєшся хижо

Зубом у тіло чиєсь, поважаючи звичай циклопів!

Далі до того дійшло, що, не вбивши істоти живої,

Не наситиш, не вспокоїш нічим кровожерного шлунка.

Вік той, що з давніх-давен Золотим його люди назвали,

Тільки плодами дерев і рослинами жив, що землею

Сіялись без сівача, своїх уст не забруднював кров’ю.

Страху не знаючи, вільно літав собі птах у повітрі,

/100/ Заєць — тоді він не був ще лякливий — бродив серед поля.

Риба на гострий гачок не ловилась іще, легковірна.

Підступів ще не було, не вдавався ніхто до обману,

Мир панував доокіл. Хтось один, проте, зла зачинатель,

Левам позаздрив, мабуть, не охочим до скромної їжі, —

Й сам у захланний живіт іще тепле зануривши м'ясо,

Злочину шлях відслонив. Од хижацької крові спочатку

Розгарячитись могло зачервонене кров’ю залізо —

Й досить було б і цього: якщо звір на життя наше важить, —

Можемо вбити напасника, й це не применшить нам честі.

/110/ Вбити — не значить, однак, за обідом його споживати.

Злочин ще далі пішов. Під ножем по заслузі, гадають,

Першою впала свиня: підриваючи в полі посіви

Рилом тупим, на врожай у селян відбирала надію,

Потім козел, що лозу надгризав, на жертовнику Вакха,

Месника, випустив дух: поплатились обоє за шкоду.

В чому ж повинна вівця миролюбна, що наче й родилась

Для піклування про нас, що нектар нам у вимені носить,

Нас одягає у вовну пухнату, вівця, що живою

Більшу нам користь дає, ніж тоді, як зарізана буде?

/120/ В чому повинні воли — нелукаві, сумирні тварини,

Тихі й прості, що на світ появились для праці важкої?

Справді невдячний-бо той і не гідний дарів свого поля,

Хто, відіпрягши вола від кривого тяженного плуга,

Вб’є свого трудівника; хто натерту ярмом довголітнім

Шию, що стільки разів одновляв нею поле затвердле,

Жниво зібрав не одне, розтинає ударом сокири!

Мало й того нечестивцям: до власного злочину, бачте,

Ще залучили й богів, бо повірили в те, що всевишні

Раді, коли під сокирою падає віл працелюбний!

/130/ Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо, —

Врода нашкодила їй! — у стрічках різнобарвних, у злоті,

Край вівтаря вже стоїть; молитов наслухає спокійно,

Бачить, як їй поміж роги вплітають вінець колосковий —

Плід її праці — й, пронизана, кров'ю забарвлює лезо,

Може, помічене перед ударом ще в хвилі дзеркальній.

Тут же з гарячих грудей виривають живцем тріпотливі

Тіла частини — вказівок богів там шукають, шалені!

Звідси (така вже в людини жадоба до згубної їжі!)

Звичай пішов споживати м'ясне. Але годі вже, годі!

/140/ Кращими станьте, молю, до моєї поради схиліться!

Знайте, якщо хай шматочок воловини в вашому роті, —

Значить, їсте ви того, хто на ниві для вас же трудився.

Бог виголошує те, й за тим богом, що мною керує,

Йтиму, як личить іти. Свої Дельфи й етер відслоню вам;

Віщим розсуну знанням розуміння людського вузини.

Про видатне, чого досі ніхто не досліджував, буду

Мову вести, про приховане. Мило між зорі високі

Злинути{679}; мило, покинувши землю — оселю сонливу, —

В хмарі промчать, зупинитись на плечах могутніх Атланта.

/150/ Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду,

Люд то туди, то сюди, й переляканих видивом смерті

Так наставляти, розкривши шляхи невідхильної Долі:

Роде людський, кого смерть крижана споконвіку жахає!

Марно страшать тебе Стікс, і пітьма, і слова неправдиві,

Витвір уяви співців, та оманного світу загрози!

Ваші тіла — чи в вогні похоронному попелом стануть,

Чи переміняться з часом у тлінь — не сприйматимуть болю.

Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,

Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.

/160/ Сам, пам’ятаю, в той час, коли Трою війська облягали,

Сином Пантоя, Евфорбом, я був