Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Якщо я взагалі правильно все це пригадую. Я вже не певна в цьому. Принаймні переконана, що пам’ятаю ту леді.

Пам’ятаю, що ми чимало сміялися, пам’ятаю, що чомусь сумувала ще до того, як почалася наша бесіда, а потім це минулося.

Пам’ятаю, що в мене ніби виникло бажання поцілувати її, проте водночас я боялася все зруйнувати й не хотіла видаватися дівчиною напідпитку, яка цілується з усіма на вечірці, хай навіть, правду кажучи, така я й була раніше.

Пам’ятаю, як хотіла записати її телефонний номер, але чи таки не записала, чи загубила його.

Достеменно знаю, що більше ніколи її не бачила. Я б запам’ятала. Вона була гарячою штучкою.

З рожевим волоссям.

Велетенська бджола веде сина віщунки сходами вниз до підвалу, однак нині там не підвал, а простора танцювальна зала, збудована з медових стільників, мерехтливих, золотистих і чарівних.

— Готово містере Роулінз залишилося небагато часу але ось ви йдете туди до цього місця де ви хотіли потанцювати до місця для розмов де скульпторка історій уже чекає переказуйте від нас вітання будь ласка дякую.

Дзижчання стихає, заглушене музикою, коли Закарі спускається до танцювальної зали. Він упізнає джазовий стандарт, але не може пригадати назви.

Зала переповнена привидами, які танцюють. Прозорі постаті в офіційному одязі, що не належить до жодної епохи, та масках з блискіток та меду світяться і кружляють над відполірованою воском й обрамленою шестикутниками підлогою.

Так собі уявляють вечірку бджоли. Вона не здається справжньою, однак усе в ній дуже знайоме.

Танцюристи розступаються перед Закарі, і тоді він бачить з протилежного боку кімнати її. Вона тривимірна, справжня і дійсно стоїть тут.

Мірабель має такий самісінький вигляд, як під час їхньої першої зустрічі: перевдягнута в Короля чудовиськ, однак волосся під короною яскраво-рожеве, а сукня прикрашена — біла тканина тепер вишита ледь помітними білими ілюстраціями лісів, міст та печер, сплетених між собою стільниками та сніжинками.

Вона схожа на казку.

Коли хлопець наближається, Мірабель простягає руку і Закарі бере її у свою.

Тут і зараз у бальній залі з воску та золота Закарі Езра Роулінз починає свій останній танець із Долею.

— Це все відбувається в моїй голові? — запитує Закарі, коли вони кружляють посеред золотавого натовпу. — Я все це вигадую?

— Якщо це правда, будь-яка моя відповідь теж буде вигадкою, чи не так? — озивається до нього Мірабель.

Хлопець не знаходить потрібної відповіді на це її спостереження.

— Ти знала, що це станеться? — цікавиться він. — Це все ти спланувала?

— Не я. Я дала тобі двері. Ти вирішував, відчиняти їх чи ні. Я не пишу історії, а лише підштовхую її в різних напрямках.

— Тому що ти скульпторка історій.

— Я просто дівчина, яка шукає ключ, Езро.

Музика змінюється, і Мірабель змушує його розвернутися. Навколо них кружляють сліпучі привиди.

— Я пам’ятаю не всі випадки, коли помирала, — веде далі Мірабель. — Деякі пригадую з досконалою чіткістю, а інші життя зливаються в одне. Але я пам’ятаю, як тонула в меду і якоїсь миті, захлинаючись від історій, побачила все. Я бачила тисячу Гаваней і зірки, та нас із тобою тут і тепер, у самісінькому кінці, але не знала, як ми сюди потрапимо. Ти сам попросив зустрічі зі мною, хіба не так? Я не можу бути тут, адже я не мертва.

— Але ти… Хіба тобі не слід бути там, де хочеться?

— Не зовсім так. Я перебуваю всередині посудини. Щоправда, цього разу безсмертної, та все-таки посудини. Певно, я знову стала всім, чим була раніше. Мабуть, чимось новим. А може, я просто стала собою. Не знаю. Щойно з’являється беззаперечна правда, місця для міфу не залишається.

Вони якусь хвилинку танцюють мовчки, поки Закарі розмірковує про правду та міф, а інші танцюристи кружляють навколо.

— Дякую за те, що знайшов Саймона, — озивається Мірабель, помовчавши. — Ти повернув його на призначений йому шлях.

— Я не…

— Ти допоміг йому. Він би досі ховався у храмах, якби ти не повернув його до історії. Тепер він там, де повинен бути. Це наче знахідка. Усе було непередбачуваним, а вони так багато запланували, щоб утримати мене поза часом, і ніхто ніколи не зупинявся, щоб подумати про те, що станеться після цього з моїми батьками та як тоді все ускладниться. Неможливо завершити історію, поки хоч якась її частина блукає, загублена в часі.

— Саме тому Аллеґра хотіла позбутися книжки, еге ж? І Саймона, і його руки.

Закарі краєм ока помічає іншу пару, і на мить здається, наче мерехтливий чоловік у пальті, неабияк схожому на його, який танцює поруч із ними, не має лівої руки, однак потім її вихоплює промінчик світла — вона прозора, але є.

— Аллеґра побачила кінець, — пояснює Мірабель. — Вона бачила, що майбутнє летить на своїх крилах, і доклала всіх зусиль, аби запобігти цьому, навіть вчинила те, чого не хотіла. Вона хотіла зберегти сьогодення та улюблену Гавань такою, якою вона була, просто все заплуталося та обмежилося. Історія постійно згасала, і бджоли повернулися туди, звідки вийшли. Вони дуже довго супроводжували історію від Гавані до Гавані, але якщо нічого не зміниться, цьому припинять приділяти стільки уваги. Історія мала закінчитися ближче до моря, щоб можна було знову віднайти бджіл. Я повинна була вірити, що хтось колись піде за цією історією аж до самісінького низу. Що це, можливо, саме та історія, яка поєднає всі інші.

— До речі, бджоли переказували вітання, — пригадує Закарі. — А що буде далі?

— Я не знаю, що буде далі, — зізнається Мірабель. Слово честі, не знаю, — додає вона у відповідь на погляд, яким вдивляється в неї Закарі. — Я витратила чимало часу, намагаючись дістатися цієї миті, і ця мета здавалася такою неможливою, що я не думала про те, що чекає на мене опісля. Це хороший хід, повернення до витоків і все таке. Я не мріяла про те, що ми зможемо дотанцювати. Іноді танці залишаються незакінченими.

У Закарі є ще тисяча запитань, які необхідно поставити їй, але натомість він притягує Мірабель ближче й кладе голову їй на шию. Він чує її серцебиття, що лунає повільно й рівномірно в унісон з музикою.

Не існує нічого, крім цієї кімнати,