Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Не маючи й найменшої надії розтлумачити Веммікові свій погляд у даному питанні, я не став і пробувати.

- Мені вже пора,- сказав Веммік.- Якщо у вас нема якогось нагальнішого клопоту, я радив би вам побути тут до вечора. Вигляд у вас досить стомлений, і вам не завадило б перепочити день у товаристві Старого - він невдовзі встане - і смачненького шматочка… Ви пам'ятаєте свиню?

- Аякже,- відповів я.

- Так-от - і смачненького шматочка свинятинки. Оця ковбаска, що ви смажили, теж із неї,- свиня взагалі виявилась пречудова. Покуштуйте хоча б заради давнього знайомства.- І бадьоро гукнув на весь голос: - До побачення, Старий!

- Гаразд, Джоне, гаразд, хлопчику! - пропищав дідок з глибини приміщення.

Незабаром я закуняв біля каміна, і так ми зі Старим провели майже весь день, раз по раз поринаючи перед вогнем у дрімоту. На обід ми мали ту саму свинятинку з городиною місцевого походження, і я кивав Старому, коли з найкращих намірів, а коли просто з утоми. Вийшов із Замку я тільки тоді, як уже посутеніло й Старий готувався смажити грінки; з числа чайних чашок, а також з поглядів Старого на відкидні дощечки на стіні я здогадався, що на вечерю сподіваються міс Скіффінс.

Розділ 46

Уже пробило восьму, коли я дістався до околиці, де на мене приємно пахнуло духом трісок та стружок, що ним просякли майстрові човнів, і щогл, і весел, і блоків. Уся ця надбережна місцевість нижче Лондонського мосту була мені зовсім незнайома, і, вийшовши до річки, я побачив, що потрапив не туди, куди прямував, і що блукати доведеться, мабуть, довгенько. А знайти я мав Вітряків ставок поблизу Чінксової затоки, єдиною прикметою якої була «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня».

Наблукався й набачився я без ліку-міри: кораблі, ремонтовані в сухих доках, напіврозвалені корпуси суден, твань, багнюка й усякі покидьки, нанесені припливом, численні корабельні, де будують нові й розбирають старі судна, іржаві якорі, що тупо чіпляються за землю, хоч самі давно вже відслужили своє, гори діжок та брусів, що виростали у мене на дорозі, кілька канатних майстерень, на які я натрапив і жодна з яких не була «Старою Мідяно-Зеленою». Я завертав до річки то зарано, то запізно, але кінець кінцем, вийшовши з-за повороту, несподівано опинився-таки над Вітряковим ставком. Як на довколишній краєвид, це була досить затишна місцина, де міг вільно розгулятися річковий вітер. Там росло кілька дерев, стояв кістяк покинутого вітряка і поруч - «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня»: при місячному світлі вона тяглась удалину вузькою низкою закілкованих у землю дерев'яних рам, що скидались на якісь ветхі граблі, від старості майже дочиста обеззублені.

Вибравши з кількох химерних будинків над Вітряковим ставком один з дерев'яним фасадом і віконним виступом в усі три поверхи, я підійшов ближче й прочитав на дверній табличці: «Місіс Вімпл». Оскільки саме це прізвище й було мені потрібне, я постукав, і двері відчинила літня жіночка, пухкенька й симпатична виглядом. Проте зараз же на зміну їй з'явився Герберт, що мовчки провів мене у вітальню й замкнув двері. Дивно було побачити таку знайому мені постать друга, що почувався в цій незнайомій кімнаті й узагалі в цій околиці як удома, і я придивлявся до нього мало не з такою самою увагою, як і до скляного й порцелянового посуду в кутовій шафці, до черепашок на камінній поличці та кольорових гравюр на стіні, що зображували загибель капітана Кука,23 корабельну шлюпку і його величність короля Георга Третього у пишній кучерській перуці, шкіряних бриджах і ботфортах на терасі Віндзорського палацу.

- Все гаразд, Генделю,- сказав Герберт,- і він цілком задоволений, тільки дуже хоче тебе бачити. Моя дівчинка зараз у свого батька, за хвилину вона вернеться, я познайомлю вас, і тоді підемо нагору…- (Цю мить донеслося якесь грізне гарчання, що, очевидно, викликало подив у мене на обличчі, бо Герберт зауважив:) - Ото її батько.

Посміхнувшись, він ще додав:

- Мабуть, добрий пройда, хоч я його ні разу ще не бачив. Чуєш запах рому? Це від нього.

- Рому? - перепитав я.

- Атож,- відповів Герберт.- Можеш собі уявити, як ром добре діє на його подагру. А ще ж він усі харчі тримає у себе в кімнаті і видає видавцем. Там усе стоїть на поличках над ліжком, а відпускається тільки на вагу. Та його кімната, певне, як бакалійна крамничка.

Поки він говорив, гарчання перейшло в протяглий рев і потім завмерло.

- Та й чого тут іншого сподіватись,- сказав задля пояснення Герберт,- коли він і сир доконче сам розрізає. Коли в чоловіка подагра у правій руці - та й в усіх інших кінцівках - як він може розрізати здоровенну головку глостерського, не покалічившись?

Цю мить розпорядник харчів і справді, здається, серйозно покалічився, бо дике ревище знялося з новою силою.

- Місіс Вімпл дуже пощастило, що Провіс поселився на верхньому поверсі,- сказав Герберт,- звичайно пожильці втікають від такого галасу. Чудне місце,- правда, Генделю?

Що чудне - то таки чудне, хоча в домі було на диво чисто й охайно.

- Місіс Вімпл,- сказав Герберт, коли я поділився з ним цим своїм враженням,- чудова господиня, і я просто не знаю, як би Клара обходилася без її материнської турботи. Адже у Клари нема матері й взагалі ніякої рідні, крім старого Бурка.

- Це що, таке прізвище у нього, Герберте?

- Та ні,- відповів Герберт,- це я його так називаю. Його прізвище - Барлі. Чим не щастя для сина моїх батьків любити дівчинку, яка не має рідні і яка ні собі, ні кому іншому не морочить голови своїми предками!

Герберт уже розповідав мені, а тепер ще нагадав, що з міс Кларою Барлі він познайомився, коли та закінчувала освіту в одному закладі в Геммерсміті, і після того, як її забрали додому доглядати хворого батька, вони в усьому відкрилися сповненій материнських почуттів місіс Вімпл, яка відтоді щиро й тактовно опікувалась ними й підтримувала їх. Старому ж Барлі про свою обопільну прихильність вони й не збиралися говорити, оскільки він був цілком неспроможний зацікавитись чим-небудь