Читати книгу - "Король стрільців"

— Ой, Ісусе солодкий! Що ж то буде за радість!

— А яка пиятика! — додав пан Макс.

Радість справді була дуже велика і голосна, але й дуже коротка… Коли обидві спільнички з мокрою ґазетою і з запаленою свічкою скотилися по східцях до майстерні та споглянули на те місце, де висів пришпилений шилом льос, побачили тільки голу стіну: льос пропав, мов корова язиком злизала! Не тільки льос, але й шевська ліценція з алямінутовою фотографією пана майстра…

Пані Кунеґунда зараз дістала конвульсії — і цим вона, в основному, відрізнялася від своєї спільнички і куми пані Евдокії: пані Евдокія в найбільш драматичних моментах свого життя мліла, пані Кунеґунду натомість кидало в конвульсії.

— Вкрали льос! Зрабували! — голосила небога, качаючись в жорстоких муках по бамбетлі. — Ґвалт, люди! Рятунку!

Побіг туди мій неоцінений пан інструктор і на спілку з господинею стали вдвох її зацитькувати.

— Кумо, дайте’си на розвагу, — казала пані Евдокія, — та хто ж би то міг вкрасти, та коли, та як? Певно, ваш старий, виходячи з хати, сховали льос в яке безпечне місце або взяли з собою до пуляреса.

— Ґвалт! — загомоніла ще дужче пані Кунеґунда. — То він батяр, хірус, мочиморда забрав льос, щоб крадькома вифасувати гроші і пропити, проциндрити з дівками! А щоб йому таке!.. А щоб йому сяке!..

Мій неоцінений пан інструктор пробував роз’яснити їй, що це неможлива річ вифасувати гроші, бо всі колектури Державної Льотерії замикаються о 5-ій годині пополудні, а відчиняються з 9-ої ранку. Тож дорогий наш пан майстер міг би, теоретично беручи справу, вибрати свою тисячку аж завтра ранком, що є теж неправдоподібне, бо в тій порі він буде ще п’яний в шток.

— А що буде, як він по-п’яному звалиться де в болото і загубить льос?! Або якась зараза свисне йому пулярес з кишені, а його самого трахне чим по лепеті і заб’є, замордує?!

Тут пані Кунеґунда, заливаючись гіркими сльозами, закинула хустку на голову і вже хотіла бігти в пітьму ночі шукати чоловіка. Наша пані господиня з паном Максом ледве її спинили: надворі шаліла громовиця, дощ лив, як із цеберки, а поза тим не знатоньки — де було його шукати, того нашого майстра коханого, в котрій корчмі і на якій периферії міста Львова?

Так уже тієї ночі пані Кунеґунда не мала сну, не мала відпочинку, а з нею не заплющила ока пані Евдокія, що вірно стояла при кумі у важкій пригоді. А над ранком грім ударив з ясного неба!

Жидок, який розвозив по склепах булки і хліб однокінкою, що скидалась на гицльову буду, і скоротив собі дорогу попри поле Болгарів, побачив там на саджавці сумно плаваючий чорний банячок пана майстра. На березі лежала його парасоля та одна калоша, що застрягла сиротою в жовтому намулі…

Трагічну вістку передав насамперед нашій господині:

— Ну-у-у, пані Павлова, я не хотів би страшити вашої сусідки, — сказав, подряпавши ярмулку, — але мені так і видить, що пан майстер капут: втопився в саджавці.

Поліційний аґент Коґут, відкинувши капелюха на потилицю, ходив дрібними крочками по хаті, лускав американські горішки і звітував про випадок у такій приблизно формі:

— То ви розумієте, як було, кобітки кохані: пан майстер вийшов з хати в п’ятій годині з мінутами, так? Так. Насамперед, розуміється, взяв простий курс на Городецьку вулицю. Відвідав за порядком всі кнайпи на Городецькій, а на Рогачці затримався трохи довше і трохи більше хлепнув того молока від скаженої корови і вже сильно під ґазом скрутив на Новий Світ. Тут зробив перший перестанок в шинку Матуляка, так? Так, в шинку Матуляка, я все маю докладно записане, кобітки мої кохані. І дивна річ сталася, прошу я вас ґречно: була година дев’ята з мінутами, забава стояла ще в повному розгарі, як пан майстер вихилив останню в житті бомбу «окоцімського», заплатив свою колію і сказав: «Добраніч шановній компанії, я фалюю додому». Тут все товариство, розуміється, збараніло, попало в обморок — ніби що сталося, що пан майстер покидає корчму в такій смаркатій годині?.. Пробували друзі не пустити його, настрашити дощем, гномами, бурею й авантурою в хаті — нічого не помогло. Пан майстер показав себе хлопом з характером, сказав слово — мур! Так? Так. Матуляк каже, що сам відпровадив його з шинку на вулицю, ще й напоминав, щоб не вертався, боронь Боже, через поле Болгарів, бо є, прошу вас, темно, як у мурина в носі, а на саджавках повно води і за випадок не тяжко. На жаль, в тому місці пан майстер теж показав твердий характер: помандрував навпростець через поле, собі по смерть…

— І втопив маєток! Гей, люди, втопив цілий льос на тисячу злотих! — лементувала пані Кунеґунда, качаючись в тяжких муках по постелі.

Вже минуло зо три години з моменту, коли їй сповістили про ненадійну смерть чоловіка з другого подружжя, а вона ще ні разу не згадала покійника добрим словом, а все ридала й розпачала за тим льосом. Коло її ложа вірно стояла наша господиня, пані Евдокія, раз у раз прикладаючи кумі до скронь і на груди то теплі, то холодні мокрі рушники. Зійшлися теж сусідки з кам’яниці, потрясені до глибин душевних трагедією, що не мала прецеденсу в історії Городецької дільниці.

В хаті, розуміється, було багацько зойків, охання і шльохання, чого поліційний аґент Коґут, мабуть, не любив, бо зараз став прощатися. В кінці того дня він і не був у службі, але цілу справу взяв собі до серця, може, з причини довголітньої дружби з покійником, а може,