Читати книгу - "Галка"

начштабом партизанського загону. Хлопець здатний мислити, кумекає в обстановці, ставить у критичних ситуаціях себе на місце ворога, прагне у тих ситуаціях розіграти кілька варіантів, щоб порівняти їх, зіставити, а потім уже вирішувати. Кудрявий певен, що все це у Галки ще з школи, коли з хлопцями грав у війну і читав книги про неї. Зорова пам'ять добра: побачив деталь — і запам'ятав. Уміє орієнтуватися на місцевості. Нарешті, Галка, як ніхто інший з них, знаходить контакт з людьми. Щось є в нього таке, що зовсім незнайомі люди, бачачи його навіть у німецькій уніформі, пізнають без розмови: він — радянський, як це траплялося під час минулого бойового завдання.

— То як, братику-кролику? Потривожимо Шернера?

— Не завадило б! Але ж чи їхатиме він тільки з охороною? Все одно — фантазія, — зітхнув Галка.

— Чому?

Чому? Галка і сам не знав, чому так сказав хлопцям. Просто йому було зараз не до Шернера. Перед очима весь час понівечена кулями Тайда. Він карав себе за свій жарт: «Чого торохтиш, мейтинес, кістками?..» Треба було помінятися у літаку з Тайдою місцем, і тоді б вона приземлилася біля Кудрявого, може, на ту ж берізку, біля якої десантувався Галка. Думав про співвідношення у житті випадку і закономірності. Однак приходив до висновку, що гору таки бере випадок. На війні — особливо. Її парашут опустився по інший бік шосе. Тому вона ї шукала їх не там, де потрібно. А тепер нема Тайди із золотавим, як латиський бурштин, волоссям, крізь пасма-промені якого поблискували синюваті камінчики у золотих сережках.

Думаючи про це, Галка кидав погляд на Латиша, знаючи достеменно, як тому тяжко після втрати Тайди, своєї коханої, своєї, можна сказати, дружини. Що з того, що шлюб той не оформлений? До німців же не підеш розписуватися… А скажи своїм підполковникам, здіймуть такий галас, що не радий будеш. І Короп, мабуть, проти таких стосунків, які були в Артура й Тайди. Як же — війна, дисципліна.

Та що може бути в житті вище від вірності?.. Вірності Вітчизні, вірності любові. Оце і змушує Галку йти, зціпивши зуби, бо все тіло. горить вогнем, бо ніяких сил не відчуваєш у ногах, в руках. За оту вірність Галка відучора усією душею любить Латиша. І за те, що той довірився йому, розкрив таємницю, про яку лише здогадуються Юхан, Короп і Кудрявий. Здогадуються, а точно не знають. А він, Галка, знає. То хіба зараз Латишу легше, хоча у нього й нормальна температура? Галка відає, що то значить, коли вмирає найдорожча людина. Такою у нього був батько. Такою у Латиша була Тайда…

І Галка ступає по мокрій землі, місить грязюку, намагаючись не відстати від інших, не затримувати їх через втому і немічність.

«Хоча б утих дощ! Хоча б виринуло сонце! Мабуть, учора воно було востаннє цієї осені на безхмарному синьому небі».

Минали години. На хуторах гавкали собаки. Тут взагалі не зайти у таке місце, звідки б не було чути собак. Оте гавкання тривожно відлунювалося у серці десантників і в Галки особливо. В разі чого… Він пристрелить себе. Сил не вистачить утікати, швидко бігти. Іншого виходу не бачить.

Здавалося б, уже можна звикнути до собачого гавкання. Однак — ні. Собаки нагадують про небезпеку, про карателів, заставляють парашутистів щоразу зупинятися й вслуховуватися у ліс. Вони знали, що і на Тайду фашистські солдати й «лісові коти» полювали з собаками.

Знову рушили. А в Галки ще свої турботи: треба волею своєю заставити себе не думати про хворобу, духом змусити її відступити. Інакше він може загинути ганебною смертю, а не в бою. То варто тоді було уціліти на фронті в сорок першому, під трьома півтонними бомбами у сорок другому?

«Варто! — доводив сам собі Галка. — Варто, бо я вже передав лише тут, у «котлі», з двадцять радіограм. Варто!» І думка ця була йому ліками, заганяла кашель у груди, знімала з тіла гарячі градуси. Він кликав собі на допомогу сильних волею людей, які не здавалися, трималися, боролися до останньої можливості, як учора билася їхня мила мейтинес Тайда.

— Спочинемо? — звернувся Кудрявий до хворого.

— Як усі… — дипломатично відповів Галка.

— Така відповідь мені подобається, братику-кролику.

Галка боявся у такому стані відпочивати взагалі. Можна сісти чи й лягти під сосною, як уже вмостилися хлопці на простелених плащ-палатках, позадиравши вгору ноги, щоб стекла трохи з них кров. Юхан перевзувався і викручував онучі.

Скільки вже разів кожен із нас відчував поблизу себе тверде тіло сосни у лісах під Новоселлям і Псковом, під Алуксне, коли просиділи вони весь день на лісорозробках у сотні метрів від фашистів, біля Апе, Цесіса і тут, у Курземе? Сосна, ялина були для них і подушка, і спинка від стільця, крісло і надійні охоронниці від вражих куль. Скільки тих куль прийняли сосни, боронячи партизанів, парашутистів?

Галка відчував, що його знову лихоманить. «Як протриматися ще день, поки дійдемо до того шосе, по якому їздять клятий Шернер і його солдати!» Короп уже розвів багаття. Август приніс у казанках води: недалеко протікав ручай. Корон діловито різав хліб, що пахнув тмином, дістав банку консервованої яловичини і розкрив її ножем.

— Сала не хочеш, то їж хоч це… — подав Галці скибку хліба, намазаної консервованим м'ясом.

— Не хочеться, — тихо сказав Галка, поглянувши на Латиша, який стояв, опустивши голову, наче закам'янів.

«Про Тайду все думає», — зітхнув і повторив:

— Я не хочу їсти…

— Подивіться на нього, біса-анцихриста! — вигукнув Орел. — Не будеш їсти, пристрелимо. Нам потрібен боєць, а не ось це упале дерево! — показав на зламані вітрами молоді сосни. — Вірно ж? — шукав підтримки у десантників.

— Візьми себе в руки! — підвищив голос командир. — Ну нема ніяких ліків!