Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

– Нарешті ми знов у безпеці, – сказав він, випроставши свої довгі ноги, коли, попоївши, потягував люльку й маленькими ковтками відсьорбував огняний напій, який пахнув абрикосами. Він почувався в безпеці до такої міри, що навіть не поворухнувся, коли за віконцем, заскленим грубими випуклими скельцями, почувся тупіт трьох чи чотирьох коней, які швидко наближалися.

– Ce n’est rien,[144] тільки спокій, – сказав він Петрові, коли той нервово потягся до меча, що лежав на столі. – Вони їдуть із півночі, з боку Губбіо, а не з Перуджі.

Вершники зупинилися перед заїздом, й один із них покликав господаря. Він вимагав фураж для коней. Капітан д’Обере з дзенькотом поставив на стіл келих, з якого щойно попивав вино.

– Mille tonnerres![145] Цей голос видається мені знайомим, – сказав він.

– Мені теж, – зауважив Петр.

– Такий пискливий голос курчати може мати тільки Цанкетті, – сказав капітан. – Але це неможливо.

Цанкетті, як ми пам’ятаємо, був той нещасний юнак, якого під час своїх перших відвідин страмбських казарм Петр застав у момент, коли він під капітанову команду намагався вистрелити з мушкета, той самий негідник і протеже Джованні Гамбаріні.

– Чому це неможливо? – запитав Петр. – Джованні, либонь, уже донесли про те, що ми йому готуємо, і було б цілком природно, якби він послав мені назустріч своїх людей, аби ті дорогою нишком перерізали мені горлянку.

– On verra, – сказав капітан д’Обере і простяг руку до свого ременя, який висів на гаку біля вікна.

І вони справді побачили, бо за хвилину в дверях з’явився плюгавий Цанкетті, мов намальований. Забачивши Петра й капітана д’Обере, він спершу страшенно перелякався, а тоді заверещав:

– Вони тут! – і притьмом щез.

Петр стрибнув до дверей, якими Цанкетті грюкнув за собою, рвучко розчинив їх, і тоді з темного коридорчика, куди ті двері виходили, гримнуло два постріли з пістоля. Якусь мить у Петра було таке відчуття, ніби його вперіщили ломакою по голові, а потім усе раптом кудись провалилося.

Через невизначений час, коли непритомність, переривана безладними снами або видіннями, в яких важливу і якусь підозріливу роль відігравав птах грифон з гербом міста Перуджі в поєднанні з веселим дракончиком із папського герба, Петр побачив, що він лежить у ліжку, а поряд на вузькому ослінчику сидить літній чоловік з обвислими щоками, кругленьким черевцем і тримає його за праву руку так, як це роблять лікарі, мацаючи пульс; ліва Петрова рука була забинтована, голова теж перев’язана. В ногах ліжка, спершись на стіну, стояв той вродливий юнак із Перуджі, який першим записався у вояки під іменем Алессандро Барберіні, спираючись на закривавленого списа.

– Барберіні, що ти тут робиш? – запитав Петр непевним і кволим голосом. – Як ти сюди попав?

Юнак усміхнувся:

– Його високість запам’ятала моє ім’я. Я ж зразу сказав, що його високість справжній зух.

– Я питаю тебе, що тобі тут треба? – запитав Петр.

– Що мені тут треба? – з подивом перепитав Барберіні. – А хіба я не завербувався у військо вашої високості? Тут майже всі, кого капітан записав, близько п’ятдесяти чоловік, і ми до послуг вашої високості.

– Perusini superbi, boni soldati, – прошепотів Петр і зітхнув з почуттям слабості і полегкості. – Ти, Барберіні, першим записався до мене на службу і ти перший, хто назвав мене моїм новим титулом. Цього я ніколи не забуду.

– Дякую, – вклонився Барберіні. – Я докладу всіх зусиль, щоб бути гідним довіри, яку виявляє мені ваша високість.

«Зарізяка, писати не вміє, а висловлюється, як справжній courtisan[146]», – подумав Петр.

Трохи перегодя Барберіні розповів, як після Петрового й капітанового від’їзду з Перуджі його, Барберіні, друзі без зайвих дискусій і роздумів вирішили втекти від подести, бо їм уже остобісіло жити під владою цього паскуди, і подалися слідом за його високістю герцогом Страмби: його високість, мовляв, справила на всіх них величезне враження, коли під самісіньким носом у подести спалила список з їхніми іменами, хоч вони й знали, що є список чи немає, подеста без особливих зусиль довідається, хто завербувався, й почне за це карати, штрафувати і переслідувати. Тим-то всі накивали п’ятами з міста, як тільки це стало можливим, а його, Барберіні, вислали вперед, щоб він затримав Петра й капітана, бо більшість із них піші, а в нього, Барберіні, кобила баска, навіть буцімто арабської породи. Оскільки вже смеркалося, Барберіні подумав, що застане його високість і капітана в Скрітто, де вони, либонь, зупиняться переночувати в тамтешньому заїзді; і справді – він їх там застав, але, maledetto, в якому стані! Капітан бився проти чотирьох розбишак, власне, проти двох, бо інших двох він уже поклав, однак з лівого плеча в нього цебеніла кров, і він уже ледве дихав, його високість лежала долі з простреленою головою…

– Не з простреленою, – поправив його лікар. – Куля тільки шкрябнула праву скроню, але вистачило й цього.

– Одне слово, з закривавленою головою і відірваними пальцями… – сказав Барберіні.

– Тільки з одним відірваним пальцем, – уточнив лікар. – Другий мені вдалося врятувати. Можливо, він не буде такий рухливий, як до того, але синьйор – не арфіст і не сопілкар.

– Тоді я оголив меч, – вів далі Барберіні, – але спершу прохромив одного з цих вояків ззаду пікою, а