Читати книгу - "Лист незнайомої"

ж давно це було?… так часто обіймали його, коли вона прощалася з ним увечері, перед сном… Він бачив ніжну опуклість грудей, що рівно дихали під новим светром. «Роздягнена… качалася в ліжку з чужим чоловіком, – злісно думав він. – Все це він торкав, гладив, пестив, усім натішився… моє тіло й кров… моя дитина, ох, мерзотник… ох!..»

Він знову застогнав, сам того не усвідомлюючи.

– Що з вами справді, татусю? – ласкаво озвалася вона до нього.

«Що зі мною? – аж кипіло все в ньому. – Що зі мною? У мене дочка повія, а я не маю сміливості сказати їй це».

Та він тільки невиразно промурмотів:

– Нічого! Немає нічого! – і квапливо схопив газету, щоб затулитися нею від доччиного допитливого погляду, бо дедалі дужче відчував, що не може дивитися їй у вічі. Руки його тремтіли. «Тепер, тепер треба сказати їй усе, поки ми самі», – мучила його думка. Проте голос його не слухав; навіть глянути на неї він не мав сили.

І враз він рвучко відсунув стільця й важкою ходою подався в парк, бо відчув, як по щоці йому покотилася велика сльоза. А цього дочка не повинна була бачити.

Коротконогий старий чоловік довго кружляв парком і пильно дивився на озеро. Його очі, невидющі від стримуваних сліз, все ж не могли не побачити, який був гарний краєвид довкола: за сріблястою імлою зеленими хвилями лежали пагорби, неначе заштриховані тонкими чорними лініями кипарисів, а за ними стрімко здіймалися гори, що суворо, а проте й прихильно споглядали на красу озера, як дорослі люди слідкують за веселою грою улюблених дітей. Як лагідно й гостинно стелилась довкола квітуча природа, закликаючи кожного бути добрим і щасливим, яким неземним щастям променіла вічна усмішка розкішного півдня!

«Щасливим! – Старий гірко похитав обважнілою головою. – Так, тут можна бути щасливим. Один тільки раз я дозволив і собі таку розкіш, захотів хоч раз відчути, як гарно живеться тим, хто не має клопоту… вперше після півсотні років безперервної праці, записів, обрахунків, дріб’язкового торгу й шахрування захотів я натішитись кількома ясними днями… раз, однісінький раз, перше ніж мене закопають… Боже мій… шістдесят п’ять років… лишилося три чисниці до смерті, в такому віці ні гроші, ні лікарі нічого вже не зарадять… Хотілося хоч трохи подихати легким південним повітрям, поки буде по всьому, хоч раз у житті подумати про себе… Та правду казав мій небіжчик батько: «Втіхи та радощі – не для нас, нам до могили судилося гнути горба під своїм тягарем…» Вчора я гадав, що можу позбутись його хоч на хвилину… вчора я ще був майже щасливий, милувався своєю гарною веселою донькою, радів її радощами… і ось уже Бог за те мене карає, вже забирає її від мене… Тепер я вже втратив її навіки… Не можу більше поговорити з своєю дитиною… не можу глянути їй у вічі, так мені соромно за неї… Скрізь і завжди буде мучити мене ця думка – і вдома, і в конторі, і вночі в постелі: де вона тепер, де була раніше, що робила? Раніше, бувало, я вертаюся додому, вона вибігає мені назустріч, а в мене серце радісно тьохкає, що моя дочка така молода і вродлива… А тепер, коли вона мене цілуватиме, я думатиму, кому належали ті губи вчора… Я завжди боятимусь, коли її не буде біля мене, і завжди соромитимусь глянути їй у вічі, коли вона буде зі мною… Ні, так жити не можна… так жити не можна…»

Старий ходив парком, бубонів і заточувався, мов п’яний. Знову й знову вдивлявся він у озеро, і сльози безперервно котилися в нього з очей і губилися в бороді. Він скинув пенсне й зупинився на вузенькій стежечці, приголомшений своїм горем, мружачи короткозорі мокрі очі; вигляд у нього був такий кумедний, що хлопчина-садівник, який проходив повз нього, здивовано завмер на місці, потім засміявся і щось глузливо крикнув по-італійському. Старий від тих слів наче прокинувся: він надів пенсне й подався боковою стежкою в глибину парку, щоб там десь заховатися від людей на якійсь самітній лавочці.

Та не встиг він знайти затишного місця, як його налякав сміх, що долинав звідкись із лівого боку… знайомий сміх, що тепер шматував йому серце. Як музика звучав він йому цілих дев’ятнадцять років, цей дзвінкий, пустотливий сміх… задля нього він стільки ночей провів у вагоні третього класу, добирався аж до самої Познані, до Угорщини, аби тільки витрусити їм у наставлені долоні жменьку жовтого гною, на якому розцвітали ці безтурботні веселощі… тільки задля цього сміху він жив, задля нього позбувся здоров’я… аби тільки цей сміх завжди дзвенів на любих устах. А тепер він упинався в його тіло, мов розпечена пилка, цей проклятий сміх.

А проте старий таки не витримав і підійшов ближче. Вона стояла на тенісному майданчику, крутила ракетку в оголеній руці, недбало підкидала її вгору й підхоплювала на льоту. І щоразу в парі з ракеткою здіймався в небесну блакить її пустотливий сміх. Троє чоловіків захоплено дивилися на неї – граф Убальді в широкій тенісній сорочці, офіцер у військовій тужурці, яка щільно облягала його тіло, і барон у бездоганних бриджах, – три різко окреслені чоловічі постаті, наче три статуї, довкола четвертої, іграшкової, що пурхає, немов метелик. Старий і сам не міг відірватися від тієї картини. Господи, яка вона була гарна у світлій короткій сукенці, як золотило сонце її русяві коси! Яким щастям пашіло її молоде тіло, почуваючи свою зграбність у стрибках і в бігу, п’янке і п’яне од вільного ритму пружних рухів! Ось вона грайливо підкинула в повітря білого тенісного м’ячика, а вслід за ним другого й третього; просто диво, як вигинався її стрункий дівочий стан; ось вона підскочила, щоб упіймати останній м’яч. Такою він її не бачив ще ніколи: сповнена веселого вогню, вона сама була мов полум’я, біле, палахке, рвійне полум’я, сповите в срібну хмаринку