Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

дідового Павлового верстата, від тієї новини аж запинилася в роботі, окинувши школярів тривожним поглядом. Вона згадала, що і в місті судять учителів, як говорила їй Сара, і на станції в Черкасах вона бачила, як заганяли у вагони арештованих. “Як же вони вернуть Карпа, коли ото садять людей у допри?” – брали її сумніви в правдивості запевнень і Шимона, і аплаката в Черкасах. – “Спаси, Боже, й помилуй нас!” – продовжувала вона возитися біля верстата.

Сходили вони із Домашкою наступного світанку до Оксани і принесли по міщаті валу в клубах, позичила Ганна в діда Самохи оснівницю й мотовило, і за тиждень часу уже напнула пряжу та приступила до ткання.

Робота посувалася швидко: коли Ганна геть зморювалася, на її місце всідалася Домашка, тож усього за два тижні хідники були готові і оплачені пшоном, олією і макухою так щедро, як ткаля і не сподівалася, більше того, замовниця відрізала Ганні шматок хідника на рядно для Домашки, а Оксана знову дала ятрівці-зовиці аж двоє міщат пряжі на полотно та вовни на сукно. Невдовзі було і те все потканим, віднесеним і оплаченим, хоч правда, і не так щедро, як сподівалася Ганна. Страх голоду уже так Янчиху не лякав, як її лякало неповернення Карпа із Сибіру, хоч всі і запевняли її, що він неодмінно верне.

Знову прийшла в роботі, як у вчадінні, весна, Ганна так-сяк посадила грядку, чимало її ще розширивши під гарбузи і сою цілинкою, але з Домашкою і Степанком, не маючи отих сніданків, які мали школярі в школі, вони ледь рухалися від голоду. Тяжко сказати, як би все склалося, коли б не виручені Шимоном збереження та коли б не навідав їх Тодось і не допоміг грошима та копанням і саджанням отієї грядки. Гостив він, правда, менше двох тижнів, бо весняні роботи його чекали і в радгоспі. Про батька Карпа він навіть слухати не хотів, його господарство проклинав, а на чутку, що той невбарі повернеться із Сибіру, відповів: “Не дай, Боже! Моєї й ноги тут не буде при ньому! Умру там в Долинській, а сюди не появлюся!” З тим і пішов у Крилів на пристань, узявши з собою лише шматок макухи в дорогу.

Знову Ганна шукала господарів, які мали худобу, і влаштовувала дітей ще до закінчення навчання в школі пастухами. Вдалося їй те нелегко, бо в селі добру половину корів на зиму було забрано, як продовольчі лишки, в державу, але пастухування лише за харч господарям було вигідне, і її чотири вчорашні школярі ще за холодів стали пастухами – і матері, і собі на неабияку радість. Діти знову зганяли худобу в чередку під Бором і пасли під Петриковим призвідством разом, часто беручи з собою читанки на пасовисько. Петрик, правда, більше брав “Кобзаря”, якого йому дав на літо до осені вчитель Жабко. Отож, читанки читалися все менше, а “Кобзар” все більше вивчався напам’ять не лише Петрусем, а й дівчатками та навіть Степанком, що часто приєднувався до пастухів під Бором у розрахунку, звичайно, на шматок перепічки, пиріжка чи макухи, з якими господарі корів випроваджали дітей на пасовиська.

“Кобзар” дітям подобався так, що вони часом аж плакали від замилування. Отож, за літо вони знали напам’ять і його майже всього, і оповідання Тесленка “Немає матусі”, “Поганяй до ями” та інші з читанок. Оте “Чия то хата обдерта схилилась, неначе бабуся стара, покрівля дірава, солома звалилась і стіну кілок підпира” нагадувало їм їхню теперішню хату, а  “На Великдень на соломі…” бачилося ними в образі отієї сирітки: ”А я в попа обідала, - сирітка сказала…” Не лише старші плакали, навзридно скімлив і Степанко, розрюмсавшись так, що годі було його втихомирити. Втішило малого лише те, що старші дозволили йому завернути корову чи теля лозиною, і хлопчина, витерши кулачком очі, побіг стрімголов, як подорослілий, і повернувся, вже не плачучи, а лиш икаючи та шморгаючи носом. Так тяглося з горем та бідою все літо, лякаючи Ганну зимою.

Осінь, хоч була і врожайною, не принесла Янчукам того, що приносили попередні. Ганна на приховані гроші, які їй лишив Тодось, купила макухи і ячменю, знову ходила із Домашкою в поле на збір колосків, але находившись, вони приносили їх мало, бо сільські об’їздці заборонили їх збирати, а зібрані відбирали. Коли в минулі роки господарі в порушення домови “лише за харч” все-таки щось доплачували Ганні, то цього разу вони були куди скупіші і майже нічого не дали, отож, Ганну брав страх перед голодом, що неодмінно мав прийти до них – як не зимою, то весною. Не чути було нічого і про Карпа, і Ганна вирішила таки врешті податися на його розшуки. В Чигирині про себе не нагадувала, бо почула, що чимало родин, залишених при експропріаціях та арештах господарів, тепер вивозили і з малими дітьми на якісь поселення.

Відпровадивши дітей уже зі Степанком до школи та упросивши напередодні дідів Павла і Самоху наглядати за школярами і Домашкою, Ганна одного ранку, взявши в заплічник п’ять кругів макухи на дорогу, вибралася в далеку путь, не уявляючи, якою вона буде тяжкою їй з отими малими грошима в пазусі. Йшла по настанові діда Самохи до Крилова, де мала сісти на пароплав і доплисти до Кременчука, а вже звідти потягом, розпитуючи людей, добратися до Казані та з неї – в Сибір до отого Тоболу, ще не розуміючи, що Сибір і Тобольськ – різні речі і що дорога буде їй непосильною…

А Домашка вдома порядкувала, як уміла. Щодень тягла із Бору гілля, як лиш випроваджала капелу до школи, рубала, ламала його і складала на зиму і під навісиком, і в другій хаті. Ходила вигрібати картоплища на грядках у людей, як дозволяли господарі, збирати вже й по холоді колоски в полі, ховаючись від об’їздців, але користі з того було мало. Єдине, що їй удалося, - це знайти в Бору дику грушу і наносити з неї повне горище гниличок, розділивши їх із зеленавими. Грушки були стравою уїжною, і школярі їх брали до школи чимало спершу, слухаючи старшу сестру.

По двічі на тиждень, міняючись між собою, навідувалися до них діди – то Павло, то Самоха, і все частіше спозаранку чулись їхні голоси: “Устанок! Пора!