Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Його перебила НеЛе.

— І ви слухаєте цього душогуба? — вигукнула вона. — Він, як продажна дівка з кружечком на рукаві, промишляє і торгує любов’ю. Ви чули його? Щоб урятувати себе, він хоче послати на вогнище ту, яка все йому віддала.

— Неле зла, — сказала Катліна,—  не слухай її, Гансе, мій коханий.

— Ні, — промовила Неле, — ні, ти не людина, ти жорстокий, боягузливий диявол. — І, обійнявши Катліну, вона сказала: — Панове судді, не слухайте цього блідолицього злочинця. У нього тільки одне бажання — бачити, як спалять мою матір, що тільки Богу Духа винна, бо хіба ж її вина в тому, що Господь уразив її божевіллям і що вона вірить усьому, що їй увижається. Вона багато вистраждала і тілом і душею. Не засуджуйте ж її на смерть, пайове судді! Нехай вона, ні в чому не винна, доживе спокійно сумне своє життя.

А Катліна все торочила:

— Неле зла, не вір їй, Гансе, мій володарю!

У натовпі жінки плакали, а чоловіки говорили:

— Помилуйте Катліну!

Йооса Даммана взяли знову на тортури, і він признався у всьому, що накоїв, після чого суддя і старшини ухвалили такий вирок: позбавити його дворянства й спалити живцем на повільному вогні, і цю кару він відбув другого дня перед ратушею, повторюючи до останнього подиху:

— Спаліть відьму, тільки вона винна! Хай проклятий буде Бог! Мій батько вб’є всіх суддів!

А народ гомонів:

— Чи бачили ви? Ще й кляне і зневажає Бога. Хай же здиха, як пес.

Другого дня суд ухвалив вирок і щодо Катліни. Її засудили на випробування водою в Брюггському каналі. Коли вона випливе, то буде спалена, як відьма, а коли втопиться, то значить, вона християнка, і поховають її по-християнському на цвинтарі.

А ще через день Катліну, босу, одягнуту в чорну полотняну сорочку, зі свічкою в руці, урочисто повели попід деревами до каналу. Попереду, співаючи похоронних молитов, ішли настоятель Собору Богоматері, вікарії і паламар з хрестом, а позаду — судді міста Дамме, старшини, писарі, громадські стражники, профос, кат і двоє його помічників. На обох берегах каналу зібралися величезні юрби — жінки плакали, чоловіки ремствували, і всі жаліли Катліну, що йшла покірно, як невинне ягнятко, не знаючи, куди й нащо її ведуть, і лише повторювала:

— Заберіть вогонь, голова горить! Гансе, де ти?

А серед натовпу Неле кричала:

— Утопіть і мене з нею!

Але жінки не пускали її до Катліни.

З моря дув пронизливий вітер. З сірого неба падав у воду дрібний град. Коло берега стояв човен, якого і взяв кат зі своїми помічниками ім’ям його королівської величності. З їхнього наказу Катліна спустилася в човен. Кат стояв біля неї і, як тільки профос подав знак, махнувши жезлом правосуддя, кинув її у воду. Вона поборсалась трохи, намагаючись виплисти, але не змогла і з криком: «Гансе, Гансе, рятуй!» — пішла на дно.

І народ сказав:

— Ця жінка не відьма.

Кілька чоловік кинулись у воду і витягли Катліну вже непритомну і геть задубілу, наче труп. Її віднесли в таверну і поклали біля великого вогню. Неле зняла з неї мокру одіж і переодягла в сухе. Опритомнівши, Катліна тремтіла й цокотіла зубами і тільки сказала: «Гансе, дай мені шерстяну накидку».

Катліна не могла більше нагрітись і третього дня вмерла. І її поховали на цвинтарі.

А Неле, зоставшись сиротою, переїхала в Голландію, до Рози ван Аувегем.

7

А Тіль Клаас Уленшпігель плаває на зеландських шхунах, буєрах, корветах.

Носить вільне море відважні фліботи, і на кожному по вісім, десять, а то й двадцять чавунних гармат. І вивергають вони смерть і погибель на іспанських катів.

Став він майстерним гармашем, Тіль Уленшпігель, Клаасів син; любо глянути, як він наводить, як точно влучає, як продірявлює борти ворожих кораблів, неначе вони з масла.

На капелюсі в нього срібний півмісяць з таким написом: Liever den Turc als den Paus — Краще служити туркові, ніж папі.

Коли він збігав на корабель легко, як кіт, спритно, як білка, завжди з якоюсь пісенькою і з веселими примовками, всі матроси здивовано питали:

— Чого це ти, хлопче, такий молодий? Бо ж кажуть, що ти вже давненько народився в Дамме?

— У мене зовсім нема тіла, тільки дух, — казав він, — а моя кохана Неле схожа на мене. Дух Фландрії, любов Фландрії — ми не помремо ніколи.

— А проте кров із тебе йде, як поранять, — казали матроси.

— Це тільки так здається, — відповів Уленшпігель, — насправді ж це вино, а не кров.

— То давай ми проштрикнемо тобі живота рожном.

— Тоді доведеться мені випорожнитись, — відповів Уленшпігель.

— Ти глузуєш із нас.

— Як гукнеш, так і відгукнеться, — відповідав Уленшпігель.

На щоглах їхніх кораблів мають гаптовані корогви католицьких церков. Самі гези одягнуті в оксамит, парчу, шовки, золоті й срібні ризи, в які одягаються абати під час урочистих відправ.

На головах митри, в руках патериці, попиваючи монастирське вино, — ось як несли гези вахту на своїх кораблях.

І дивно було бачити, коли з цих багатих шат висовувалась раптом міцна натруджена рука, що звикла стискати аркебузу, алебарду чи списа, і люди з суворими обличчями, обвішані блискучими пістолями й ножами, з золотих чаш пили абатське вино, що стало тепер вином свободи.

Вони співали й гукали: «Хай живе гез!» — і літали по океану й Шельді.

8

Саме тоді гези, серед яких були Ламме та Уленшпігель, взяли Горкум[222]. Командував ними капітан Марін. Цей Марін працював колись на греблі простим робітником, а тепер став страшенно пихатий і чванливий. Він підписав з Гаспаром Турком, захисником Горкума, капітуляцію, на підставі якої сам Турок, ченці, громадяни і солдати, що перебували в цитаделі, мали право вільно вийти з зарядженими мушкетами, з запасною кулею і з усім, що могли нести на собі, крім церковного майна, що ставало власністю переможців.

Проте капітан Марін з наказу мессіра де Люме хоч і випустив усіх громадян і вояків, але затримав дев’ятнадцять ченців.

Тоді Уленшпігель сказав:

— Слово солдата повинно бути як золото. Чому ж він не додержав свого слова?

Один старий гез відповів йому:

— Ченці — це пекельні виплодки, проказа, від якої гине народ, ганьба для країни. Відколи сюди приїхав герцог Альба, то вони позадирали носи в Горкумі. Особливо один із них, священик Ніколя, пихатіший за павича, лютіший за тигра. Кожного разу, коли він проходив зі святими дарами,