Читати книгу - "Тінь вітру"

читаєш ці слова — тюрми спогадів — це означає, Даніелю, що я вже не зможу попрощатися з тобою так, як мені б хотілося. Уже не зможу попросити твого пробачення для нас, особливо для Хуліана. Попросити тебе наглянути за ним, коли мене не буде поруч. Знаю, що не можу нічого від тебе вимагати, але прошу: бережи себе. Якщо я заради тебе списала такий стос аркушів, це означає, що ти моя єдина надія. Моя єдина справжня надія.

З усього, що написав Хуліан, мені особливо запала в душу одна фраза: ми живі, доки нас пам’ятають. Пам’ятай мене, Даніелю, — хоча б потайки, у куточку своєї душі. Не дай мені піти назовсім.

Нурія Монфорт

Тінь вітру

1955

1

Уже сходило сонце, коли я закінчив читати рукопис Нурії Монфорт. Це була моя історія. Наша історія. У помилках Каракса я впізнавав власні — невиправні.

Охоплений тревогою, я почав кроками вимірювати кімнату. Усі мої застереження, мої підозри та страхи здавалися незначними. Я почувався виснаженим, але мене переповнювали докори сумління й жах. Я не міг залишатися спокійним, ховаючись від наслідків того, що накоїв. Натягнувши пальто й запхнувши згорнутий рукопис до внутрішньої кишені, я збіг сходами вниз.

Ішов сніг. Мені здавалось, наче світлі сльози неба повільно падають на мене, танучи. Я побіг на Каталонську площу. Вона була майже безлюдна, але в центрі виднілась одинока фігура старого з довгим сивим волоссям, вдягненого в шикарне сіре пальто. Король світанку, він підвів очі до небес та марно намагався, сміючись сам до себе, впіймати рукавичками сніжинки. У його очах сяяло золото, ніби магічні монети виблискували на дні фонтана.

Здавалося, він сказав мені:

— Хай щастить.

Я вхопився за те благословення й прискорив крок, благаючи, щоб не було надто пізно, щоб Беа — саме та Беа, про яку я писав, — іще чекала на мене.

Від холоду аж горло перехоплювало. Нарешті, важко дихаючи після бігу, я зупинився перед будинком Аґіларів. Снігопад ущух. Біля входу мені пощастило зустріти пана Сатурно Мольєду. Пан Сатурно підтримував порядок у будинку і потайки, як я знав зі слів Беа, писав сюрреалістичні вірші. Він вийшов на вулицю подивитись, чи багато снігу намело. Узутий він був у солдатські чоботи, закутаний щонайменше у три шарфи, а в руках тримав мітлу.

— Лупа Господня, — сказав він у захваті, ніби читаючи снігові заголовок свого неопублікованого вірша.

— Я до Аґіларів, — повідомив я.

— Юначе, а чи вам не здається, що для візитів ще зарано?

— Це дуже важливо. Вони чекають на мене.

— Ego te absolvo[63], — процитував він, пропускаючи мені всередину.

Я злетів сходами нагору, по дорозі продумуючи й зважуючи всі можливі варіанти дій. Якщо мені пощастить, двері відчинить одна зі служниць, і я прорвуся крізь її блокаду, не дуже дбаючи про витонченість манер. Якщо ж мені не пощастить, двері відчинить батько Беа. Мені дуже хотілося вірити, що в себе вдома він ходить неозброєний, принаймні перед сніданком. На декілька хвилин я зупинився, щоб перевести подих, перш ніж постукати, й гарячково добирав подумки потрібні слова, які чомусь уперто не хотіли спадати на думку. Утім, це вже неважливо.

Я тричі постукав у двері дверним молотком. Секунд через п’ятнадцять знову постукав. Гамселив знову і знову, незважаючи на шалене серцебиття й на холодний піт, що виступив у мене на чолі. Коли двері нарешті відчинились, я досі тримав дверний молоток.

— Чого тобі?

Мій старий друг Томас, злий як дідько, свердлив мене поглядом.

— Я прийшов, щоб побачити Беа. Ти можеш побити мене, але я не піду, доки не поговорю з нею.

Томас не зводив з мене очей. Здавалося, він самим лише поглядом намагається роздерти мене навпіл. Мені знов перехопило горло.

— Моєї сестри немає вдома.

— Томасе...

— Беа пішла.

У його голосі відчувався розпач і біль, який він марно намагався сховати за гнівом.

— Пішла? Куди?

— Я сподівався, що ти знаєш.

— Я?

Незважаючи на Томасові стиснуті кулаки й погрозливий вираз обличчя, я прослизнув у квартиру.

— Беа? — покликав я. — Беа, це я, Даніель...

Діставшись середини коридору, я зупинився. У квартирі чулося тільки відлуння мого голосу. Ані пан Аґілар, ані його дружина, ані їхні слуги — ніхто не вийшов, навіть коли я почав кричати.

— Я ж тобі казав, нікого тут немає, — промовив Томас позаду. — А тепер вимітайся й більше ніколи сюди не приходь. Мій батько заприсягнувся, що вб’є тебе, і я не збираюсь його зупиняти.

— Заради Бога, Томасе. Скажи мені, де твоя сестра.

Він дивився на мене так, ніби досі не міг вирішити, чи зігнати на мені свою злість, чи вбити презирством.

— Беа втекла з дому, Даніелю. Мої батьки два дні всюди її шукають. І поліція шукає. Марно.

— Але...

— Тієї ночі, коли вона повернулась додому після побачення з тобою, мій батько чекав на неї. Він дав їй такого сильного ляпаса, що розбив губу. Але не хвилюйся, вона не сказала йому твого імені. Ти її не вартий.

— Томасе...

— Замовкни. Наступного дня мої батьки відвезли її до лікаря.

— Навіщо? Беа захворіла?

— Вона захворіла через тебе, ідіоте. Моя сестра вагітна. Тільки не кажи, що ти цього не знав.

У мене затремтіли губи, й холодок пробіг уздовж хребта. Позбавлений дару мови, я стояв, витріщившись невідь-куди. Потім неспішно поволочився до вхідних дверей. Тут Томас наздогнав мене, схопив за руку й притиснув до стіни.

— Що ти з нею зробив?

— Томасе, я...

Його очі горіли нетерпінням. Перший удар ніби розірвав мої груди навпіл. Мої коліна підкосились, і я сповз по стіні на підлогу.

Томас міцно схопив мене за горло й підняв, притискаючи до стіни.

— Що ти з нею зробив, вилупку?!

Я намагався тікати, але ще один удар в обличчя збив мене з ніг. Я ніби провалився в безодню: голова мало не розкололася від пекельного болю. Я впав на кахельну підлогу в коридорі. Хотів був повзти, але Томас схопив мене за комірець пальта, потягнув до сходового майданчика й скинув зі сходів, немов якийсь непотріб.

— Якщо з Беа щось трапиться, присягаюсь, я вб’ю тебе! — сказав він, стоячи в дверному отворі.

Я підвівся навколішки. Мені потрібно було кілька хвилин, щоб я знову міг говорити. Але Томас уже