Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

— А там — кордон з Румунією, — заперечив Нечипоренко.

— Кордон є і з Польщею, а допомогло це вашим землякам? Доки пан Петлюра лагодився в похід, у Києві ліквідували «Всеукраїнський повстанком»! Ви того ж хочете? Щоб нас тут стукнули, а потім за вас узялися?..

Мабуть, чутки про розгром «Всеукраїнського повстанкому» ще не дійшли до Нечипоренка. В отамана витягнулося обличчя.

— Звідки ви взяли, добродію, про «Всеукраїнський повстанком»?

— Злапали ваш повстанком, — кинув Сієвич, смикаючи борідку. — Самостійно хотіли більшовиків здолати! Вояки…

Шаворський поклав руку на плече Нечипоренка.

— На жаль, це справді так, Степане Онисимовичу. Ми всіма силами намагались об'єднатися з ними, діяти спільно. Приїжджав їхній представник. Я вже його і так і сяк уламував, доводив — нічого не вийшло. І от наслідок! У Києві Чека захопила майже всю організацію, в тому числі Шпака, Гайового і Лозовика — найвидніших керівників руху.

Він сказав це таким тоном, що можна було зробити висновок: невдача підстерегла київський повстанком тільки тому, що петлюрівці відкинули його, Шаворського, участь і керівництво.

— Лозовика взяли? — промимрив Нечипоренко.

Його лисина вкрилася потом.

— Усіх! Сподіваюсь, ви розумієте, що безглуздо повторювати їхні помилки? Саме тому ми й прагнемо об'єднати повстанський рух, створити могутній кулак, який вдарить нищівно по більшовиках. Ми зв'язалися з усіма отаманами, що діють у губернії. Через кілька днів вони зберуться в Одесі, приїдуть Палій, Гуляй-Біда, Заболотний…

— Заболотний приїде? — усумнився Нечипоренко.

— В усякому разі, він не відмовився.

Нечипоренко посмикав вуса і буркотливо спитав:

— А на якого біса здався вам Гуляй-Біда? Хіба він людина? То ж бродяга: і Григор'єву і Махнові служив. Наволоч збираєте!

— Особисті стосунки доведеться на деякий час відкинути, Степане Онисимовичу. Тепер важливий кожен, хто підтримує нас.

— У Гуляй-Біди три сотні шабель, а це не хвіст собачий! — зауважив Дяглов.

З виразу обличчя Нечипоренка було видно, що компанія Гуляй-Біди йому не до вподоби, але від суперечки він і на цей раз утримався.

Шаворський вів далі:

— На нараду по координації наших дій приїде з-за кордону представник вищого командування. Ми хочемо запропонувати такий план. Отамани почнуть активні дії одночасно, того самого дня, коли ви поведете через кордон полк, сформований у Бендерах. — Бажаючи, мабуть, полестити Нечипоренку, Шаворський підкреслив слово «полк». — А вслід за цим ми захопимо Одесу зсередини…

— Е-е, добродію! — перебив його Нечипоренко. — Що ж виходить? Значить, перший удар усе-таки по нас? Де ж тут одночасність?

— Та зрозумійте ж ви, дорогий, — терпляче, як колись умовляв Поросенка, став доводити Шаворський, — усі справді почнуть одночасно: ви — на Тираспольщині, Заболотний — на Балтщині, Палій — на Ольгопільщині і так далі. Сили червоних розосередяться по всій губернії, і отоді ми виступимо тут, в Одесі. Розумієте: удар по всьому фронту і — вибух у більшовицькому тилу! Цей план на сто процентів гарантує успіх…

Для обробки Нечипоренка підключилися Дяглов і Сієвич. Кінець кінцем, він махнув рукою:

— А… мабуть, і справді, так краще!

Він був поступливий, не такий, як Поросенко. Задоволений Шаворський Заговорив як про справу вирішену:

— Тепер визначимо термін. Отамани зберуться двадцять першого. Довго ми їх не затримаємо, після наради їм потрібно буде дві доби, щоб повернутися у свої загони. Ще два дні на підготовку… Яке це буде число? Двадцять п'яте? Отже, домовляємось остаточно: двадцять п'яте — день загального повстання!

Дяглов розлив у склянки спирт. Сієвич сказав:

— Нехай цей день буде щасливим для Росії!

Олексієві теж налили. Він випив, розміркувавши, що тост, по суті, непоганий: інша справа — як його розуміти…

Попередню розмову він чув уривками. Доводилось удавати з себе ревного начальника охорони і раз у раз перевіряти пости.

Закусивши шматком шинки, він знову вийшов на вулицю. Вже за дверима почув, як Нечипоренко сказав:

— Ну добре, панове. А як там мій дружок поживає, Лежин?

Незнайоме прізвище примусило Олексія зупинитись.

— Живе не тужить, — відповів Шаворський. — Лежин молодчага! Незамінна для нас людина!

«Ще один незамінний!» — подумав Олексій. Він напружив слух.

— Без нього нам довелося б скрутно, — говорив Шаворський.

Нечипоренко зареготав:

— Хлопець правильний! Сусіда мій, полтавський… Батько його великі угіддя мав за Полтавою, будинок з колонами — палац! Хитрун: капітал ще в шістнадцятому році перевів чи то у Францію, чи то в Голландію. Почув, мабуть, чим пахне! І сини в нього пішли! Старший у самого барона Врангеля ад'ютантом, а цей тут, виїхати не схотів… Побачитися з ним ніяк не можна?

— Небезпечно, Степане Онисимовичу. Риск надто великий. Зустрічаємося, тільки коли вже вкрай потрібно.

— Ну, бог з ним! При нагоді — поклон від мене і оце — на пам'ять…

За дверима усі одразу заговорили. Потім вирізнився голос Шаворського:

— … Завтра ж. Ви коли збираєтесь їхати?

— Та от закінчимо — і поїду.

— Звідси прямо в Бендери?

— Туди.

— А хто із загоном?

— Осавул Цигальков, козак. Та ви його знаєте…

Олексій тихенько вийшов з будинку. «Лежин… — думав він, — Чи не він це часом у Чека?..»

У КАТАКОМБАХ

Після наради Нечипоренко зажадав на власні очі побачити «переконаних противників більшовизму», про яких говорив Шаворський.

— Під землю доведеться лізти, — перезирнувшись з «хазяїном», зауважив Дяглов.

— І поліземо, якщо треба.

— Не дуже там привабливо, Степане Онисимовичу.

— Ото й побачимо! — вперто стояв на своєму Нечипоренко.

Суперечити не доводилося.

— Я з ними сходжу, — сказав Олексій Шаворському. — Хоч дорогу знатиму про всяк випадок.

Шаворський не заперечував.

Бандитам, які вартували дім, Дяглов звелів рушати першими:

— Скажіть там, що я не сам. Щоб не стріляли…

Прощання було зворушливим. Сієвич і Нечипоренко довго тиснули один одному руки. Шаворський тричі почоломкався з отаманом. Прийшов батюшка з попадею, благословив у дорогу. Спостерігаючи цю сцену, ніхто б не повірив, що ще сьогодні вранці, сумніваючись у приїзді Нечипоренка, Шаворський лаяв непристойними словами огулом усіх «щирих».

— Ну, можна йти, — сказав Дяглов.

Нечипоренко насунув на лисину синій картуз, кивнув галичанинові, і вони рушили.

У селі було темно й тихо, навіть собаки не гавкали. Вікна хатинок були наглухо зачинені віконницями. За крайніми хатами починався просторий ковиловий пустир. Тут трохи посвітлішало: на небі висів місяць, розтинаючи ввігнутим краєм тонкі волокнисті хмари.

Дяглов звернув з дороги на бокову стежку.

Вони довго кружляли в кошлатих заростях реп'яхів серед якихось горбів і, нарешті, прийшли. Олексій розгледів попереду велику нерівну пляму, що скидалася на калюжу чорної води. На краю цієї плями хтось стояв, їх окликнули:

— Хто йде? —