Читати книгу - "Мальви. Орда"

Проте ніхто не квапився хапатися за зброю. Посеред сільського майдану радилися чоловіки, чухали чуби, смоктали люльки — і врешті врадили.

Вибрали з жіночого гурту найвродливішу молодицю, жінки пов’язали їй на голову очіпка з барвистої шалі, накинули на плечі вишивану червоною волічкою керсетку, дали їй у руки пучок степових квітів; поруч з нею став старезний дід з медовими, до пояса, вусами, він був одягнутий у білі штани й вишивану сорочку, в руках тримав високого коровая з уміщеною між качуриками товпкою солі.

Молодиця і дід пішли попереду довгої процесії назустріч консистентам, що сповільнили їзду, і ротмістр, що їхав попереду на гнідому коні, спішився, підійшов до хлібосольних господарів села й запитав суворо:

— Што ето за представлєніє?

— Хлібом–сіллю вітаємо вас у нашій хаті, — задеренчав голос старого. — Щоб ви добрі були до нас… А ця молодиця, сама як квіточка, хоче вам…

Смикнув ротмістр пальцями за кінчик вуса, цвиркнув цівкою слини під ноги дідові, вихопив з рук молодиці квіти й тицьнув у морду коневі, поплескав красуню нижче пояса, потім підступив до діда, вибив з його рук хліб і штовхнув у груди.

— Дай дорогу, старік! Іш ти. Вийшли з хлібом, щоб нагадати нам, що вони господарі, а ми тимчасові гості. Ні, діду, віднині ми тут хазяїни!

Вклякнув дід на землю, підняв хліб, подув на нього, поцілував і так стояв на колінах, не маючи сил підвестися, а люди в процесії глухо мовчали, потім почувся шемріт, хтось когось штовхнув ліктем, старші чоловіки зашикали на парубків, і всі покірно почали розступатися обабіч дороги, даючи прохід консистентам.

Та де не взявся тут Сивий Козак. Прискакав зі степу на змиленому коні, здибив аргамака перед ротмістром і оперезав його нагайкою по обличчі.

— Камінь їм, а не хліб! — крикнув він до людей. — Чого ви стоїте, мов барани, беріть зброю до рук і бийте зайд!

Та сталося зовсім інше, ніж сподівався козак: з гурту вийшов поважний посполитий, ніяково знизав плечима, шморгнув носом і несміливо проказав, похнюпивши голову:

— Не займай його, козаче, не ті часи… Йди від нас, ми хочемо в мирі з руським народом жити…

— Так це ж не народ! — гукнув козак. — Це заброди!

— Все одно — руські… — ледь чутно вимовив посполитий.

Ротмістр потер долонею щоку, на якій залишився басман від козацької нагайки, сплюнув ще раз крізь зуби й наказав спокійно драгунам:

— Связать єво!

І пішов Єпіфаній через степи до Високої Могили, обганяючи тополі. Він згадав, як колись побили його мужики за те, що хотів їх просвітити. Нічого не змінилося, ба ні — стало там, де їх ще й не було. Настав ординський мор.

«Оце і все твоє повстання, козаче. Тепер тебе посадять на палю за мовчазної згоди народу, — зітхнув Єпіфаній ідучи. — І я не звершив подвигу, хоч готовий був… Минув час подвигів, настала пора праці. Спершу треба засвітити храмові свічки в людських душах!»

Йшов — і могила вже не віддалялася. Вона ніби почала наближатися до нього, і Єпіфаній, побачивши на її вершечку силуети людей з лопатами, зжахнувся:

— Невже розкопують?!

Він згадав допит Полуботка в Преображенському приказі: наказного гетьмана вогнем і дибою змушують признатися, звідки у нього самородне золото, де ті рудники на Україні, де ті могили, в яких знаходяться скарби. «На Бояновій землі», — відповідав одне і те ж Полуботок аж до скону, і не розумів тоді Єпіфаній, де ж та земля, забувши, що вона від віків лежить розкинута між Сяном і Кубанню, між Прип’яттю і Чорним морем.

Розкопують, грабують, витрушують українське добро вже не з комор, скарбниць, шпихлірів, а із самої землі, щоб нічого на ній чи в ній не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець.

Єпіфаній біг до Високої Могили і вже зблизька бачив гробокопачів у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, — були вони такі самі, як ті, що підривали Михайлівський собор: чи тоді йому ввижалося, чи нині мариться?

Та ні, не мариться: глибокий рів перекроїв велетенський курган, а другий прокопують навхрест; навколо могили лежать розкидані зотлілі кості, валяється бите череп’я із старовинних амфор, наконечники стріл, кам’яні сокири і серпи, а вони, гробарі, не розгинаючись, працюють у поті чола, вгризаються лопатами все вглиб і вглиб і лаються, і шельмують усіх матерів на світі й самого Бога — що золота нема.

— Люди, схаменіться, якщо ви не дияволи, а люди! — залементував Єпіфаній. — Ви вже й покійникам не даєте спокою, як же не боїтеся, то пам’ять наша, невже вам, ненаситним, заважають навіть мертві?!

Та ніхто на Єпіфанія не звертав уваги, ніхто й не чув його крику, а він стояв серед степу і вивергав прокльони, мов старозавітний пророк.

Аж урешті маленький чоловічок, що стояв на вершечку могили і водно показував рукою в глиб прокопаного рову, запримітив Єпіфанія і, пильно приглянувшись до нього з–під дашка долоні, враз почав швидко спускатися вниз.

— Ти звідки тут узявся? — запищав маленький чоловічок, і Єпіфаній з подивом упізнав у ньому колишнього магістра карлицької колонії Єрмолая.

— Прокляття, чом я тебе тоді не вбив?! — заволав Єпіфаній і звів руки, волаючи до неба про помсту.

— Усіх не вб’єш, усіх не вб’єш, нас — що трави та листя! — засюрчав, мов цикада, Єрмолай. — А втім, такої нагальної потреби в карликах, як то було колись, уже нема — народ достатньо сам скоцюрубився, скоро вся Малоросія сповниться малими людьми, в яких усе буде куце: зріст, совість, пам’ять, свідомість, — і настане нарешті в імперії благодать… Хоча ви, як говорив проклятий нині народом Меншиков, маєте здатність відроджуватися, мов двадцятиголова гідра. Як тільки зачуєте хоча б мізерну полегшу, як тільки правитель добре засне або уп’ється, а що вже казати, коли упокоїться, — так ви одразу голови підіймаєте. З вами треба тримати вухо пильно: забудь про вас хоча б на мить, так у ваші очі тут же входять хрести, могили, і ви