read-books.club » Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Читати книгу - "Прислуга"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 127 128
Перейти на сторінку:
дозволяю їй хвильку поплакати на моїх грудях, а тоді знову беру в долоні її личко. Я глибоко вдихаю та прошу її зробити так само.

— Крихітко, — звертаюся. — Мені потрібно, щоб ти пам’ятала все, що я говорила. Ти пам’ятаєш, що я тобі говорила?

Вона все ще безупинно плаче, але не хлипає.

— Витирати добре попу, після всього?

— Ні, дитинко, інше. Про те, хто ти.

Я вглядаюсь у її темно-карі очі, а вона дивиться у мої. Господи, у неї старечі очі, мовби вона прожила тисячі років. І присягаюсь, що глибоко в її очах бачу жінку, якою вона виросте. Спалах з майбутнього. Вона висока та струнка. Вона горда. У неї краща стрижка. І вона пам’ятає слова, які я вклала в її голову. Пам’ятає, як доросла жінка.

А потім вона говорить так, як мені потрібно.

— Ти — добра, — промовляє вона. — Ти — розумна. Ти — важлива.

— О, Господи. — Я пригортаю її гаряче тіло до себе. Почуваюся так, ніби вона щойно зробила мені подарунок. — Дякую, Крихітко.

— Будь ласка, — відповідає вона так, як я її навчила. А потім кладе голову на моє плече, і ми трохи плачемо, аж поки на кухню не заходить міс Ліфолт.

— Ейбілін, — кличе міс Ліфолт досить тихо.

— Міс Ліфолт, ви… впевнені, що ви цього… — Міс Гіллі ступає за нею й глипає на мене. Міс Ліфолт киває з винуватим виглядом.

— Вибач, Ейбілін. Гіллі, якщо хочеш… подати до суду, то на твій розсуд.

Міс Гіллі пирхає на мене й кидає:

— Це не вартує мого часу.

Міс Ліфолт зітхає наче з полегшенням. На якусь мить наші очі зустрічаються, і я переконуюсь, що міс Гіллі мала слушність. Міс Ліфолт і не уявляє, що другий розділ про неї. Навіть якщо в неї і були якісь підозри, вона б ніколи собі не зізналася, що це вона.

Я дуже ніжно відсторонюю Мей Моблі, і вона дивиться на мене, потім на свою маму сонними запаленими очима. Здається, вона боїться наступних п’ятнадцять років свого життя, але зітхає, мовби просто занадто втомлена, щоб думати про це. Я ставлю її на ноги, цілую в лоба, а вона знову тягнеться до мене. Мушу відступити.

Іду до пральні, беру пальто та сумку.

Виходжу через задні двері під жахливий звук: Мей Моблі знову плаче. Прямую доріжкою, також плачучи, знаючи, як сумуватиму за міс Моблі, молячись, щоб її мама виявляла до неї більше любові; але водночас відчуваючи, певною мірою, що я вільна, як Мінні. Вільніша, ніж міс Ліфолт, яка така замкнена у своїй голові, що навіть не впізнає себе, коли читає. І вільніша, ніж міс Гіллі. Та жінка проведе решту свого життя, намагаючись переконати людей, що вона не їла того пирога. Я згадую про Юл Мей, яка сидить у тюрмі. Бо міс Гіллі, вона у власній в’язниці, із довічним терміном.

Я простую розпеченим тротуаром о восьмій тридцять ранку, розмірковуючи, як проводитиму решту свого дня. Решту свого життя. Тремчу та плачу, і біла леді, яка проходить повз мене, супиться. Газета платитиме мені десять доларів на тиждень, і є гроші за книжку, і прийде більше. Утім, цього недостатньо для мене, щоби прожити решту життя. Я не зможу знайти іншу роботу служниці, не з тим, коли міс Гіллі та міс Ліфолт називають мене злодійкою. Мей Моблі була моєю останньою білою дівчинкою. І ось я щойно купила свою нову уніформу.

Попри яскраве сонце, мої очі широко розплющені. Я стою на автобусній зупинці, так само, як і сорок із гаком років. За три­дцять хвилин усе моє життя… завершилось. Можливо, мені слід продовжувати писати, не лише для газети, а ще щось, про людей, яких я знаю, і речі, які я бачила та робила. Можливо, я не занадто стара, щоби почати заново. Думаю, сміюся і одночасно плачу. Тому, що тільки минулої ночі гадала, що все нове для мене скінчилось.

Подяки

Дякую Емі Ейнгорн, моїй редакторці, без зауважень якої ця справа не була б сьогодні успішною. Емі, ви така мудра людина. Я справді щаслива, що працювала з вами.

Спасибі: моєму агентові, Сюзан Рамер, що взяла на себе цей ризик і була така терпляча зі мною; Олександрі Шеллі за її прискіпливе редагування та сумлінні поради; членам групи «Джейн Стрит Воркшоп» за те, що вони такі прекрасні письменники; Рутт Стокетт, Тейту Тейлору, Брансону Ґріну, Лорі Фут, Октавії Спенсер, Ніколь Лав і Жюстін Сторі за читання та сміх, навіть у тих частинах, що були не такі смішні. Спасибі вам, дідусю, Семе, Барбаро та Роберте Стокетти, що допомогли мені згадати старі часи в Джексоні. Найщиріша подяка Кейт Роджерс і моїй дорогій Лілі, за все.

Спасибі всім у «Путнем» за їхній ентузіазм і наполегливу працю. Я дозволила собі окремі неточності в часі, використавши пісню «Часи змінюються», хоча вона вийшла аж 1964 року, і «Шейк енд Бейк» з’явився на прилавках аж 1965 року. Закони Джима Кроу, які фігурують у книжці, було скорочено й узято з чинного законодавства, яке було чинним у різний час по всьому Півдні. Велике спасибі Доріан Гастінгс і Елізабет Ваґнер, неймовірно старанним випусковим редакторам, що вказали на ці мої вперті розбіжності й допомогли мені виправити багато інших.

Спасибі Сьюзен Такер, авторці книжки «Спогади південних жінок», чиї добрі відгуки про прислугу та білих роботодавців перенесли мене в той час і в те місце, яких давно вже немає.

І, нарешті, моя запізніла подяка Деметрі Маклорн, яка принесла нас усіх із лікарні, загорнутих у наші дитячі ковдри, і провела своє життя, годуючи нас, прибираючи після нас, люблячи нас і, слава Богу, прощаючи нас.

Надто мало, надто пізно

Кетрін Стокетт про себе

Наша сімейна служниця, Деметрі, зазвичай казала, що збирання бавовни у Міссісіпі в глуху пору літа — то, напевно, найгірше із можливих проведення часу, не беручи до уваги збирання бахії, іншої колючої та низькорослої рослини. Деметрі розповідала нам різні історії про те, як малою вона збирала бавовну. Вона сміялася та кивала пальцем, застерігаючи нас, начебто купка багатих білих дітей могла захопитися збиранням бавовни, як-от цигарками чи міцними алкогольними напоями.

«Ці дні я збирала й збирала. Тоді дивлюсь, а моя шкіра вкрита пухирцями. Я показала їх мамі. Досі ніхто з нас не бачив сонячних опіків на темношкірому. Їх мали лише білі люди!»

Я була надто маленькою, щоб усвідомити: усе, про що вона нам говорила, не надто смішно. Деметрі народилась у Лампкіні, Міссісіпі, 1927 року. Це був жахливий для народження рік: ­після того почалася Велика депресія. Але якраз учасно для того, щоб дитина могла оцінити в найдрібніших деталях, як це бути бідною темношкірою дівчинкою і жити на фермі здольників.

Деметрі прийшла до нас готувати та прибирати у свої два­дцять вісім. Моєму татові було чотирнадцять, а моєму дядькові — сім. Деметрі була огрядною, темношкірою і на той час одруженою з лайливим п’яничкою на ім’я Клайд. Вона не відповідала мені, коли я запитувала про нього. Але, крім теми про Клайда, вона могла розмовляти з нами весь день.

1 ... 127 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"