Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

його засмальцьованими пальцями. Його й залучили до делегації як представника революційного селянства. Роман Сташков — так його звали — відзначився на дипломатичних банкетах неотесаними манерами, запалом і недоречною веселістю. Він не був звиклий до шампанського і щедрих столів. Їв пальцями, утирався скатертиною, поплескував по плечу грізного генерала Макса Гофмана і розвеселив незворушного принца Ернста фон Гогенлое, запхавши столове срібло під свою куртку. Попервах німці сприйняли його за висококласного симулянта, який за макіавеллівською стратегією вивідував усі їхні секрети. Їм знадобилося два місяці на усвідомлення, що це не більше ніж випадковий селянин. Найкумедніше в тому, що він ще й вимагав у Каменєва грошей, погрожуючи втечею. Його цілковите незнання мети війни не завадило йому увійти до хронік посередником цього договору. Він хоче, щоб я написав його історію.

— Він має рацію. Вийшла б надзвичайна книжка.

— Думаєш?

— Якщо напишеш цю книжку, потім зможеш видати іншу.

— Справді?

— Я переконаний. Що ти йому відповів?

— Послав його до дідька!

10

Ми бачилися після уроків. Спершу хто звільнявся раніше, ішов за іншим. Вона уникала околиць Генріха IV, побоюючись перестріти брата. Порадила мені в жодному разі з ним не розмовляти й не довіряти його дружньому вигляду, за яким криється підступне лицемірство. Зі свого боку, я тримався на відстані від Фенелона, щоб уникнути кривих поглядів та кпинів. Ми зустрічались на півдорозі, у віденській кондитерській по вулиці Л’Еколь-де-Медсін. Замовляли каву з вершками та яблучний штрудель і розмовляли години зо дві. За гарної погоди гуляли бульваром Сен-Жермен чи набережними. З незрозумілих мотивів вона відмовлялася давати мені свій номер телефона. Я роздобув його через довідкову. Коли ж я запропонував її набрати, вона попросила ніколи їй не телефонувати. «Це складно», — пояснювала вона. Я не допитувався, чому. Коли Камілла відрубувала: «Це складно», — треба було це прийняти як постулат та не ставити жодного запитання. Нездоланні й нез’ясовні обставини. Я думав, що в неї суворі батьки, які сповідують мораль старого гарту. Я уявляв маму-ірландку, вимогливу пуританку, зациклену на принципах. Дещо застарілих принципах, але ж вікторіанського роману не існувало б, якби виховання молодих дівчат не становило б такої проблеми. Тоді я ще був наївний та сповнений ілюзій. За нагоди, а точніше, коли залишалася сама, Камілла телефонувала мені на домашній. Як завше, до телефону підбігала Жульєтт. Щоб вони познайомились, не знадобилося багато часу. Траплялося, вона розмовляла з нею довше, ніж зі мною. Часом Камілла різко обривала розмову: «Годі вже!» — та кидала слухавку. Мені доводилося відбиватися від щоденних допитів Жульєтт, якій кортіло дізнатись, яка вона, чим займається, куди ми ходимо. А що я ухилявся від відповіді, вона ставила ці запитання Каміллі. Хотіла з нею зустрітися. Мені довелось грубо їй відмовити.

Бачитися в інший час, крім вечорів, було проблематично. У четвер це було нелегко: завжди якийсь брат ошивався поруч — ніякої змоги про щось домовитися. У суботу було вкрай складно. У неділю — неможливо. Зі співставлення доступних фактів, здогадок та припущень, авторитетних думок Леоніда й Саші випливало, що вона росла в щасливій згуртованій родині, яка мала бути в курсі всього. У цьому найбільший недолік таких згуртованих сімей. Присутність усіх її членів є неодмінним доказом спільного щастя. Одного дня по обіді ми гуляли вулицею Бонапарта, коли вона шмигнула між двох машин. За мить зникла за ними. Я помітив, як нас обігнали трійко молодиків. Я впізнав її старшого брата, якого зустрів на конференції «Планети». Наймолодший кинув на мене запитальний погляд. Здається, він уже бачив мене в Генріху IV. Вони пішли собі далі, не обриваючи розмови. Визирнула Камілла, тремтлива і знервована.

— Вони мене помітили?

— Не думаю.

— А тебе?

— У чому проблема?

— Якщо нас побачать разом, буде скандал.

Мене обурила така позиція. Але не Сашу.

— Не варто хвилюватись. Вона ж не сказала, що не хоче більше вас бачити?

— Ні.

— Отже, життя триває. Час би вам уже знати, що стосунки між чоловіками й жінками йдуть у комплекті з ускладненнями. Показуйте ваші напрацювання.

Я витяг із кишені аркуша й простягнув йому. Він прочитав за три секунди.

— І це ви називаєте віршем?

— Я попереджав.

— Ви нездібний і до малювання. Ваше майбутнє в мистецькій сфері видається мені посереднім.

— А як я позичу текст в котрогось знаного поета?

— Якщо вона його впізнає, передчуваю, не оцінить. Виставите себе ідіотом. Можу запропонувати вам щось краще.

Отак Саша розробив поетичну стратегію. Він запропонував постачати мені вірші. Я би зміг зачитувати їх Каміллі. Мені навіть не доведеться брехати і стверджувати, що я автор. Що менше я про це говоритиму — то ліпше. Дати волю фантазії. Ніяких пояснень. Артист не мусить виправдовуватися.

— Як раптом вона поставить незручне запитання, не відповідайте. Усміхайтесь. А якщо вдасться, візьміть її за руку й міцно стисніть, дивлячись прямісінько в очі. Застосовуйте усмішку, Мішелю.

На обороті конверта він написав вірша. Надзвичайно швидко. Без вагань, не підводячи очей. Рядки лилися з-під його рук, наче вода з фонтану. Він простягнув мені конверта, нашвидкуруч списаного десятком рядків. Я мав вивчити напам’ять, залишати його мені він відмовлявся.

— Якщо на додачу до поетичної бездарності у вас ще й нікудишня пам’ять — ваші проблеми. Вийдете звідси, коли визубрите його. Не розраховуйте, що я вас перевірятиму. Ми не на уроці літератури.

— Я боюсь його забути.

— Думайте про неї і не забудете. Якщо вам це не під силу, то ви на неї не заслуговуєте. Маю єдину умову. Ви не повинні в ньому змінити жодної коми. Я вам довіряю. Як їй сподобається, я дам вам іще.

— Я можу вивчити за раз кілька.

— Надто плодючий поет — це підозріло. Поезія потребує часу. Вона не штампується на конвеєрі. Письменник може прокинутися вранці та сказати собі: сьогодні я напишу п’ятдесят рядків, чи п’ятсот, чи тисячу слів. Якщо поет так скаже — це брехун. То як діаманти. Коли їх гребуть лопатою, вони втрачають будь-яку цінність: це вже вугілля.

Я й на чверть секунди не розглядав можливості попросити час на роздуми, або на перевірку, або ж подивитися, чи подобається мені вірш. Він мене врятував. Я прийняв це за належне. Не поставивши жодного запитання. Я боявся, щоб він не відмахнувся і не облишив мене. Чи щоб вона не зустріла поета, справжнього.

До магазину зайшов клієнт. Доки Саша його обслуговував, я прочитав вірша. Мене вразила ясність стилю. Я перечитав. Заплющив очі й переказав про себе. Я бачив Каміллу. Усміхався. Її рука — в моїй.

— Ну як? — спитав