Читати книгу - "Метаморфози"

457 Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши

458 В місті його. Діомед у краю апулійського Давна

459 Стіни могутні заклав і поля там посів як придане.

460 Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього

461 Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:

462 Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя

463 Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою

464 Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,—

465 Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,

466 Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока

467 Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.

468 Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,

469 Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.

470 От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі

471 Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —

472 Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.

473 Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:

474 Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!

475 Тільки мені врятувала життя зброєносна Мінерва —

476 Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову

477 Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,

478 Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,

479 На суходолі у битвах виснажливих так натомився,

480 Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря

481 Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив

482 У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.

483 Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши

484 Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.

485 Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,

486 Мовив: «Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість

487 Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити

488 Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,

489 Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,—

490 Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.

491 Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,

492 Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині

493 Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!»

494 Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами

495 Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.

496 Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,

497 Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,

498 Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям

499 Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,

500 Груди і спина; де руки були в нього, там проростають

501 Довші пір'їни; де лікті були, — вигинаються крила.

502 Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть

503 І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку.

504 Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,

505 Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,

506 Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону

507 Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.

508 Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,—

509 Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.

510 Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна

511 Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».

512 Змовк на тім слові Ойнід. Калідонії межі покинув,

513 І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.

514 Бачить печеру він там, її праліс окутує тінню,

515 Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут

516 Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.

517 Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.

518 Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи

519 Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,

520 В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.

521 Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському —

522 Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.

523 Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:

524 Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:

525 Через язик апулійця маслина в плодах своїх має

526 Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.

527 Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули

528 Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,

529 Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало

530 Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові

531 Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.

532 Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,

533 Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій

534 Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.

535 Тут спохватилася Мати богів: це ж на Іді високій

536 Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною

537 Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.

538 Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.

539 «Марно, — рекла Пресвята, — ти цим суднам, богозневажний

540 Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти

541 Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»

542 Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло

543 Градом важким