Читати книгу - "Американська пастораль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я нічого не могла придумати. Вона попросила тримати язика за зубами. Попросила, щоб я довіряла їй.
— Не розумію, як можна бути такою сліпою. Як можна було слухати дівчисько з явно схибнутою головою?
— Я розумію, як тобі важко. Все це не вкладається в голові, але чіпляти провину на мене, вдавати, ніби якісь мої дії могли щось змінити… нічого вони не змінили б — ні в її житті, ні у твоєму. Вона втекла. Повернути її було немислимо. Вона змінилася, стала геть іншою. У житті її трапилося лихо. Я не бачила сенсу в її поверненні. Вона була така товста…
— Вгамуйся! Яке це має значення?
— Я подумала: і ця повнота, і ця лють показують, що справи вдома дуже кепські.
— І винуватець усього цього — я.
— Ні, цього я не думала. У нас у всіх є сім’ї. І негаразди в сім’ях — не така вже й рідкість.
— І через це ти зважилася відпустити шістнадцятирічну дівчину, яка щойно скоїла вбивство. Саму. Без жодної підтримки. Без розуміння, що з нею трапиться.
— Ти кажеш це про неї так, ніби вона беззахисна.
— Так, беззахисна. Завжди була беззахисною.
— Бомба повністю закреслила минуле. Я обманула б її довіру, і до чого це привело б?
— До того, що я був би з нею. Захищав би від того, що сталося. Ти ж не знаєш, до чого вона докотилася. Не бачила її сьогодні, а я бачив. Вона геть звихнулася. Шейло, я бачив її сьогодні. Вона вже не товста. Вона перетворилася на скелет. Скелет, замотаний у рам’я. Живе в ньюаркській кімнатці просто в жахітних умовах. Її життя не описати словами. Якби ти тоді не змовчала, все було б інакше.
— Не було б нашого роману — от і вся інакшість. Авжеж, я розуміла, ти ображений.
— Чим?
— Тим, що я її бачила. Навіщо було заново підіймати це? Я ж не знала, куди вона ділася. В мене не було ніякої інформації. От і все. Божевільною вона не була. Засмучена. Зла. Але не божевільна.
— Хіба підірвати магазин — не божевілля? Хіба не божевілля змайструвати бомбу і підкласти її в поштовий відділ магазину?
— У мене вдома жодних ознак божевілля вона не виказувала.
— Але ж вона уже виказала божевілля. І ти знала, що вона його виказала. Може, вона втекла, щоб ще когось убити? Як можна було взяти на себе таку відповідальність? І знаєш, Шейло, вона так і зробила. Так, зробила. Вбила ще трьох. Як тобі таке?
— Ти кажеш це, аби зробити мені боляче.
— Я кажу тобі правду. Вона вбила ще трьох. Ти могла б не допустити цього.
— Ти мене мучиш. Навмисно намагаєшся зробити боляче.
— Вона вбила ще трьох!
І тут він зірвав зі стіни Графа та жбурнув його долі, просто їй під ноги. Але це її не збентежило — радше навпаки, повернуло до тями. Повернувшись у свій звичний імідж, вона не тільки не розізлилась, а жодним чином не відреагувала на цю витівку: мовчки, з гідністю розвернулася й вийшла з кімнати.
— Що можна було для неї зробити? — голосив він, повзаючи навколішках і збираючи скалки в смітник, що стояв біля столу. — Що можна було для неї зробити? Що взагалі можна зробити для когось? Нічого. Їй було шістнадцять. Шістнадцять років і звихнуті мізки. Їй була потрібна допомога дорослих. Це була моя дочка. Вона підірвала будівлю. Вона була шалена. Ти не мала права відпускати її!
Він повернув на місце нерухомого Графа, що втратив скляне покриття, і, відчуваючи далекий гомін голосів як заклик виконати своє призначення, виліз із тих диких джунглів, у яких щойно був, і повернувся до званого обіду — цієї благопристойної, добре поставленої комедії. Участь у званому обіді — лише це тепер могло допомогти йому зберегти свою форму. Тепер, коли все його життя стрімко котилося до катастрофи, званий обід був єдиним, за що він поки що міг ухопитися.
І, несучи в собі тягар усього, що не піддавалося осмисленню, він, як і слід було, повернувся на освітлену свічками терасу.
Там ще раз поміняли тарілки; салат уже з’їли, подали десерт: свіжий торт із полуницею та ревенем від Мак-Ферсона. Гості, зауважив Швед, перегрупувалися. Оркатт, який успішно переховує своє огидне єство під гавайкою та малиновими штанями, підсів до подружжя Уманофф, і тепер, коли розмова про «Глибоку горлянку» закінчилась, вони задушевно спілкувалися та сміялися. Власне, цей фільм і до того не був справжньою темою для обговорення. За її обговоренням усі несвідомо переходили на значно страшніші та неприпустиміші теми: Меррі, Шейла, Шеллі, Дон і Оркатт, розпуста, омана і зрада серед добрих сусідів і друзів, жорстокість. Насміх із гуманності, можливість нехтувати будь-якими нормами етики — ось що було темою нинішньої розмови.
Шведова мати сіла біля Дон, котра розмовляла із Зальцманами, батька та Джессі не було.
— Щось серйозне? — запитала Дон.
— Чех. З консульства. Дав інформацію, яка мене цікавила. А батько де?
Йому здалося, що вона зараз скаже «помер», але Дон лиш повела очима над столом і, сказавши «не знаю», повернулася до розмови з Шеллі та Шейлою.
— Тато пішов кудись із місіс Оркатт, — неголосно промовила мати. — Здається, в дім.
Оркатт підійшов до нього. Вони були приблизно одного зросту, обидва широкоплечі, міцні, але Швед сильніший, завжди сильніший, весь час, відколи їм обом було по двадцять п’ять, коли Меррі тільки з’явилася на світ, подружжя Левов переїхало в Олд-Римрок з квартири на Елізабет-авеню в Ньюарку, і одного суботнього ранку новосел з’явився на майданчику за домом Оркатта, де регулярно грали у футбол. Приїхавши просто так, для розваги, заради свіжого повітря, приємного відчуття командної гри в м’яч і перспективи нових знайомств, Швед жодним чином не хотів справляти враження чи показувати власну перевагу, він робив це, коли його змушували: коли Оркатт, завжди добродушний і ґречний за межами футбольного поля, дозволяв собі брутальність, більшу, ніж міг допустити Швед за умови чесної гри, і завдавав ударів, які Шведу здавалися недостойними, дратували його як неприпустимі, навіть коли команда Оркатта була близька до програшу. Коли це повторилося двічі, Швед зважився на те, що запросто міг би зробити одразу: збив його з ніг. Ближче до кінця гри він — використовуючи в своїх цілях вагу супротивника —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська пастораль», після закриття браузера.