Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Суріє, постривай.
Лікіт, похмурий та скуйовджений, схоже, вже давно чекав під дверима покоїв ясновельможної пані й тепер дивився на двох жінок з повними корзинами якогось господарського мотлоху з німою мольбою в очах. Гайда, кинувши на нього косий погляд, тихенько поцікавилася в дівчини, що застигла, наче бурулька:
— Прогнати? Якщо не хочеш його бачити, я можу відправити його геть так, що він і носа сюди не поткне.
— Ні-ні, дякую. Усе гаразд, — квапливо відмовилася Сурія. На щіках її спалахнув рум'янець. — Я... розумієш, я хочу з ним поговорити.
— Як знаєш, — знизала Гайда плечима. Вона рішуче відібрала в дівчини корзинку, поставила поверх своєї й перед тим, як рушити у бік комор, додала: — Але постарайся недовго. День сьогодні — ворогу не побажаєш. Усім нам не завадило б добре відпочити.
Щойно в коридорі не залишилося нікого, крім варти, Лікіт підійшов трохи ближче. Навіть у вечірній напівтемряві було чітко видно, як змінилася Сурія, яким спокійним і злегка сумним став її погляд. Вона немов подорослішала на кілька років за кілька днів, розгубивши гарячий вогонь і палкість юності. Не дівча, але дівчина, яка раптово відчула себе в іншій, набагато складнішій ролі.
— Пройдімося? — запитав він, не надто сподіваючись на згоду.
— Так, — просто відповіла вона й обсмикнула простеньку форму служниці, що личила їй навіть більше розкішних суконь. — Але я не хочу йти на вулицю: холодно. Може, в галерею?
Він кивнув: яка, врешті, різниця куди, тільки аби вона вислухала!
— Пробач мені, — випалив він, відчуваючи себе повним бовдуром. — У мене був час як слід подумати. Я не мав права говорити тих слів й звинувачувати тебе. Я був цілковито й остаточно неправий, не врахував усіх обставин, та й взагалі... Це було ницістю з мого боку.
— Лорд регент усе-таки поговорив із тобою? — сумна посмішка осяяла її обличчя.
— Ні, — він зупинився і розвернув дівчину обличчям до себе. — Йому взагалі не до мене зараз, такі події... Але три дні сам на сам з власними думками, нехай і під арештом, здатні творити дива. Гадаю, перед мілордом я винен не менше, ніж перед тобою, тож вибачатися доведеться двічі. Мені страшенно, невимовно соромно. Суріє, я був сліпий.
— Знаю, — вона трохи схилила голову на плече.
— Мені немає чого сказати на своє виправдання. Це було нерозумно, жорстоко і несправедливо. Ти не заслужила засудження, тим більше від мене.
— Я хотіла сказати тобі, правда. Навіть намагалася попередити, щоб ти тримався від мене осторонь, але... — вона запнулася і закліпала часто-часто. — Мені було так страшно, Лікіте. Мені й досі ще страшно, якщо чесно. Але за все своє життя я не мала жодної людини, якій можна било б довіритися по-справжньому. Я просто цього не вмію.
— Я не ображу тебе, — він несміливо ступив до неї, спробував обійняти, але вона відсторонилася. — І надалі постараюся бути обачнішим. Ти даси мені ще один шанс?
— Шанс на що? — здивувалася вона. — Невже ти ще не зрозумів: ми живемо в дуже різних світах. Не варто навіть намагатися змінити це.
— Але я хочу спробувати зрозуміти тебе. По-справжньому.
— Не треба, — вона квапливо утерла пальцями очі. — Твої вибачення прийняті, я не тримаю ані зла, ані образи. Мені було боляче, так. І гірко відчувати себе знехтуваною, негідною та зайвою. Але зараз все в минулому. Ти хочеш побачити мене справжню, але я й сама не знаю, якою є насправді. Чого я хочу, куди прагну, що для мене важливо? Мені завжди говорили, якою я повинна бути, вказували, як одягатися, коли говорити, а коли мовчати, кого любити, а кого ненавидіти. І я чесно намагалася стати такою: правильною, зручною, слухняною. Сам бачиш, що з цього вийшло.
Вона винувато розвела руками і відступила на крок назад.
— Не приховую, зараз, коли ти вже не бачиш у мені брехливої зрадниці, навіть дихати стало легше. Але... Це ж нічого не змінює, розумієш? Мені все одно потрібно знайти себе заново, Лікіте, а я не знаю, як це зробити, і боюся знову стати чиєюсь тінню.
Юнак відчув, як всередині натяглася і відчайдушно задзвеніла безшумна до цього струна. Він ступив уперед, але Сурія жестом зупинила його. Така близька і така далека одночасно. Недоступна більше, ніж навіть у перший день їхнього знайомства.
— Будь ласка, — прошепотіла вона. — Відпусти й забудь про мене, — і квапливо, відвернувшись, кинулася геть.
Мить він дивився їй у спину, не бажаючи вірити в те, що сталося. Вона піде зараз, і це...і цей все?! Через його прикру помилку, дурість та поспішність їхня дружба буде зруйнована назавжди? І нічого не можна виправити, повернути, почати заново?
Лікіт вчепився пальцями в своє коротке русяве волосся й ледь не застогнав від розчарування... А наступної миті кинувся слідом, обігнав дівчину і, забігши на кілька кроків уперед, розвернувся та схилився з витонченістю справжнього південного придворного.
— Шляхетна пані, дозвольте представитися: мене звуть Лікіт із роду Сагар, народжений у Великому Степу, нині служу лорду регенту Золотої імперії.
Сурія ледь не спіткнулася, втупившись на нього величезними від подиву очима.
— Вибачте мені цю зухвалість, але чи можу я запитати, як Ваше ім'я?
— Що ти робиш? — розгублено уточнила вона.
— Знайомлюся, — пояснив він. — Ти хочеш дізнатися, хто ти. Але я хочу того ж. Хочу бути з тобою, не направляючи, але слідуючи поруч, підтримуючи, якщо це можливо. Ти не довіряєш мені, згоден, цілком заслужено. Але якби на моєму місці був хтось інший: торговець з ринку, хлопець-продавець овочів, рибалка з пристані або благородний нащадок знатного роду, — він показово випнув груди, задер ніс ледь не до самої стелі і пройшовся по коридору туди-сюди, змусивши її боязко посміхнутися, — ти б дозволила йому представитися і заговорити?
— Лікіте...
— Так, шляхетна пані, чийого імені я не знаю?
— Це безглуздо!
— Можливо, — дуже серйозно кивнув він, дивлячись їй прямо в очі. — Але не спробувати виправити те, що я зіпсував, буде безглуздо удвічі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Регент. Право сильного, Анні Кос», після закриття браузера.