Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

хвора поступово опам’яталася. Озирнувшись навколо, вона побачила незнайомих монахів, старих і згорб­лених, почуваючись самотньою, закинутою в невідомий край. Вона спробувала пригадати, хто вона і що з нею трапилося, але, на жаль, її пам’ять не зберегла ні імені, ні назви місця, де вона жила. Але куди вона тоді прийшла? Вона згадала, як того вечора, вкрай настраждавшись, коли всі полягали, тихенько відчинила бічні двері і вислизнула надвір. Дув шалений вітер, хвилі з грізним плескотом билися об каміння. Тремтячи від страху і не думаючи вже ні про минуле, ні про майбутнє, вона присіла на край галереї. Вона не розуміла, куди йде, але сама думка про повернення доводила її до розпачу. Вона вирішила померти, і відступати було вже пізно. «Хоч би проковтнув мене який-небудь демон, — благала вона. — Все що завгодно, тільки не бути поміченою і висміяною!» Та саме тоді звідкись з’явився вродливий чоловік, який підійшов до неї і сказав: «Ідіть за мною». Вона згадала, що він узяв її на руки. У неї майнула думка: «Чи це не принц Ніоу мене кличе?» — і знепритомніла. Здається, цей чоловік відніс її в якесь незнайоме місце, а сам зник. Вона гірко заплакала, засмучена тим, що їй так і не вдалося здійснити свого наміру. Більше вона нічого не пам’ятала. Судячи з того, що казали навколишні люди, з того дня минуло досить багато часу. Невже їм довелося так довго доглядати за нею? Яка ганьба! «О, навіщо вони повернули мені життя?» — нарікала вона і не брала в рот ні краплі цілющого відвару, хоча навіть в ті дні, коли вона лежала без пам’яті, монахині вдавалося іноді годувати її.

«О, чому ви розбиваєте мої надії? — крізь сльози казала монахиня, ні на крок не відходячи від її постелі. — Я так раділа, що вам стало краще, адже стільки днів поспіль ви металися в гарячці...»

Надзвичайна краса допомогла жінці здобути прихильність оточення, яке невтомно доглядало за нею. Вона ж, як і раніше, мріяла про смерть, але, незважаючи на всі випробування, вона невдовзі почала піднімати голову і перестала відмовлятися від їжі. Щоправда, однак, вона і тепер далі худнула. Монахиня з нетерпінням чекала повного одужання і була дуже розчарована, коли, ледь оговтавшись, хвора стала просити: «Дозвольте мені прийняти постриг... Лише тоді я зможу жити».

«Але що буде з вашою красою?.. Навіщо це робити?»

Зрештою монахиня попросила Содзу прийняти у жінки п’ять перших обітниць і вистригти невелике пасмо волосся на тімені. Звичайно, вона розраховувала на більше, але, звикнувши у всьому коритися волі старших, не сміла наполягати.

«Ну, поки що досить і цього, а тепер допомагайте їй ще повністю одужати», — сказав Содзу і, не затримуючись, пішов у гори.

«От і збувся мій сон», — раділа монахиня. Вона допомогла жінці сісти і почала власноруч розчісувати їй волосся. Як не дивно, воно майже не заплуталося під час хвороби і тепер, коли монахиня розпустила його, воно яскраво блищало. У будинку, де жили жінки, сиві пасма яких нагадували про те, що до ста років їм одного лише не вистачає, ця чарівна особа здавалася феєю, що спустилася з неба, і монахині дивилися на неї з острахом і захопленням.

«Чому ви не хочете розповісти про себе, хоча бачите, як ми близько вами переймаємося? — допитувалася монахиня. — Скажіть, хто ви, звідки і як потрапили туди?»

«Мабуть, тоді, коли я знепритомніла, я геть-чисто все забула, — лагідно відповіла жінка. — На жаль, я нічого не пам’ятаю. Тільки дуже невиразно бачу вечірній сад, коли сиджу на галереї, думаючи про те, як назавжди піти з цього світу, і раптом з-за великого дерева перед будинком з’являється якийсь чоловік і забирає мене із собою. Решти, попри всі зусилля, я не можу згадати і навіть не знаю, хто я. О, я хочу лише одного — щоб люди забули про мене і ніхто не дізнався, де я», — додала вона, заливаючись сльозами.

Помітивши, що жінці неприємно згадувати про минуле, монахиня перестала її розпитувати. Те, що сталося, здавалося їй чудом. Справді, їй пощастило, мабуть, більше, ніж старому Такеторі{330}, який колись знайшов діву Каґую. «А що, як вона раптом зникне?» — думала монахиня, і її серце тривожно защеміло.

Стара монахиня належала до досить знатного роду. Її дочка була дружиною впливового дворянина, а після його смерті зосередилася на вихованні своєї єдиної доньки. Видавши її заміж за юнака із благородної сім’ї, вона щиро про нього дбала, але, на жаль, невдовзі її дочка померла. Зазнавши такого болісного удару долі, сестра Содзу постриглася в монахині й оселилася в гірському селі Оно, далеко від мирської суєти. Знемагаючи від туги і самотності, вона мріяла знайти когось, хто був би схожим на її улюблену дочку, і от зовсім несподівано доля прислала їй цю чарівну особу, яка, здавалося, перевершувала померлу і красою, і чеснотами. «Це справжнє чудо!» — раділа монахиня. Попри свій похилий вік, вона була все ще красивою, а тонкі риси обличчя та поведінка свідчили про її благородство.

Тут, в Оно, ніщо не нагадувало незнайомці — Укіфуне — про її колишню оселю в Удзі, навіть близький гірський потік жебонів ласкавіше. Вишукана простота будівлі, вміло вибрані квіти і дерева — у всьому проявлявся бездоганний смак господині дому. Незабаром настала осінь з її похмурими днями. Коли прийшов час зрізати рис у полі за воротами, молоді служниці, наслідуючи сільських дівчат, співали народних пісень і веселилися, а пронизливий звук тріскачок забавляв Укіфуне, пробуджуючи в душі спогади про давно знайомі східні землі...

Будинок, в якому жили монахині, був розташований трохи глибше в горах, ніж оселя, яка колись належала принцесі Оціба, дружині міністра Юґірі. Його одна стіна межувала зі схилом, навколо був сосновий бір, і в цю осінню пору, коли вітер тужливо стогнав у кронах сосен, Укіфуне, щоб згаяти час, віддавалася молитвам.

Коли випадали яскраві місячні ночі, сестра Содзу грала на китайському кото, а її товаришка Сьосьо акомпанувала їй на біва.

«А ви не хочете до нас приєднатися? — пропонували вони. — Адже вам, мабуть, нудно...»

А Укіфуне, побачивши, яку втіху приносить музика цим немолодим монахиням, знову і знову нарікала на свою злощасну долю. «Як жаль, що мене не вчили нічого такого! — думала вона, зітхаючи. — Яке нещастя, що я виросла в таких жалюгідних умовах». Іноді в пошуках розради вона бралася за пензель і, вправляючись у каліграфії, писала щось на зразок такої пісні:

«Коли упала я 

У річку Сліз,

Мене, підхоплену водою,

Хто врятував,

Перегородивши течію?»

Несподіваний порятунок не приніс Укіфуне радості, бо майбутнє було невизначеним. В яскраві місячні ночі монахині складали вірші, згадували про минуле, а вона, неспроможна приєднатися до них, одного разу, змучена тяжкими роздумами, сказала:

«У столиці далекій,

Що місяцем осяяна,

Чи знає хто,

Що досі я блукаю

Неприкаяна у цьому світі?»

У ту давню мить, коли її життя мало скінчитися, вона згадала багатьох, але тепер думала тільки про близьких людей: «Як мати,