Читати книгу - "Зламані янголи"

— Оце так ти в цьому виживаєш? — прошепотіла вона.

— Таню. Я відтоді намагався поїхати.

— Я… — вона здригнулася. — Я стежила за тобою, Ковачу. Я стежила за тобою в Лендфоллі, під час тієї перестрілки в конторі промоутера, у «Мандрейк-Тавер», на пляжі в Данґреку, коли ти був зі своїми. Я… Я заздрила тому, що в тебе є. Тому, як ти себе поважаєш.

Я ненадовго зосередився на своїй каві з віскі. Вона, здається, й не помітила.

— Я не можу, — безпорадний захисний жест. — Я не можу викинути їх із голови. Дгасанапонґсакула, Арібово, всіх інших. Я взагалі не бачила, як померла більшість із них, але вони… І далі, — вона незграбно проковтнула грудку в горлі. — Як ти здогадався?

— Не пригостиш цигаркою?

Вона мовчки передала мені пачку. Я заходився запалювати цигарку та вдихати дим — щоправда, без жодної помітної користі. Мій організм зазнав таких ушкоджень і так був накачаний препаратами Роспіноеджі, що я здивувався б, якби вона таки була. Просто звичка принесла мені невелику втіху, та й усе.

— Інтуїція посланців працює не так, — повільно заговорив я. — Як я вже казав, я знав, що щось не так. Просто не хотів звертати на це увагу. Ти, гм, ти справляєш добре враження, Таню Вардані. До певної міри мені не хотілося вірити, що це робила ти. Навіть коли ти влаштувала саботаж у вантажному відсіку…

Вона здригнулася.

— Вонґсават сказала…

— Так, знаю. Вона досі вважає, що то був Шнайдер. Я й не казав їй нічого іншого. Я сам був цілком певен, що то був Шнайдер, після того, як він нас кинув. Як я вже казав, я не хотів думати, що це можеш бути ти. Коли з’явилися непрямі докази проти Шнайдера, я став полювати на них далі, як теплова голівка самонаведення. У стикувальному модулі був такий момент, коли я його розкусив. Знаєш, що я відчув? Мені стало легше на душі. У мене з’явилося рішення, і мені вже непотрібно було думати, хто ще може бути в цьому задіяний. Ось і вся моя відстороненість, хе.

Вона нічого не сказала.

— Проте була ціла купа причин, з яких Шнайдер не міг бути винен у всьому. А обробка посланця просто знаходила дедалі нові причини, яких зрештою назбиралося стільки, що далі ігнорувати їх вже не можна було.

— Наприклад?

— Наприклад, оце, — я сягнув рукою в кишеню й витрусив з неї портативний стек даних. Мембрана опустилася на стіл, і у проекції котушки даних з’явилися часточки світла. — Очисти цей простір за мене.

Вона якось дивно на мене глянула, а тоді нахилилася вперед і змахнула порошинки візуалізації вгору, у верхній лівий куток котушки. Мені згадався цей жест із тих часів, коли я годинами дивився, як вона працює з зображеннями на власних моніторах. Я кивнув і всміхнувся.

— Цікава звичка. Більшість із нас змітають їх униз, на поверхню, але в тебе все інакше — ти прибираєш усе вгору.

— Вицинський. Це його звичка.

— Це ти від нього навчилася?

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Мабуть.

— Ти, бува, не Вицинський?

У неї вирвався короткий смішок.

— Ні. Я працювала з ним у Бредбері та на Землі Нкруми, але я вдвічі за нього молодша. Як це ти до такого додумався?

— Ніяк. Просто спало на думку. Ну, знаєш, та віртуальність із кіберсексом. У тому, що ти робила з собою, було дуже багато чоловічого. Розумієш, мені просто стало цікаво. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за чоловіка?

Вона всміхнулася.

— Ні, Такеші. Все навпаки. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за жінку?

Усього на мить між нами спалахнуло щось тепле, що тут-таки почало гаснути. Її усмішка зникла.

— То що ти там казав?

Я показав на котушку даних.

— Ось такий візерунок ти лишаєш після вимкнення. Ось такий візерунок ти залишила в котушці даних у каюті траулера. Вочевидь, після того, як зачинила браму перед носом у Дгасанапонґсакула та його колег, після того, як убила двох пасажирів траулера й викинула їх у сітях. Я бачив це вранці після вечірки. Одразу я цього не помітив, але, як я вже казав, така робота посланців. Треба просто й далі збирати крихти даних, поки не вийде щось осмислене.

Вона зосереджено дивилася на котушку даних, але я все-таки помітив, як вона здригнулася всім тілом, варто мені було вимовити прізвище «Дгасанапонґсакул».

— Коли я почав шукати, знайшлися й інші крихти. Корозійні гранати у вантажному відсіку. Звісно, бортові монітори на «Наґіні» вимкнув Шнайдер, але ж ти з ним трахалася. Ба більше, це була стара пристрасть. Не думаю, що тобі було важче вмовити його на це, ніж затягнути мене на рекреаційний рівень у «Мандрейк». Спершу деталі не сходилися, бо ти дуже наполягала на тому, щоб доправити заявний буй на борт. Нащо взагалі завдавати собі клопоту, намагаючись вивести з ладу буї, а потім так боротися за розміщення того, який залишився?

Вона різко кивнула. Вона ще думала про Дгасанапонґсакула, тож я говорив у порожнечу.

— Тобто це було нелогічно, поки я не замислився про те, що ще було виведено з ладу. Не буї. Установки ІтаО. Ти зіпсувала їх усі. Бо так ніхто не зміг би ввести Дгасанапонґсакула та інших у віртуал і довідатися, що з ними сталося. Звісно, рано чи пізно ми мали доправити їх до Лендфолла й довідатися про це. Але ж ти не збиралася допустити, щоб ми повернулися, чи не так?

Тут вона повернулася до мене, змучено подивившись з-за плетива диму.

— Знаєш, коли я збагнув більшу частину цього? — я зробив глибоку затяжку. — Під час плавання назад до брами. Розумієш, я був практично впевнений, що поки її дістануся, вона встигне зачинитися. Попервах я не знав напевне, чому так думав, але це здавалося якимось логічним. Вони пройшли крізь браму, і брама за ними зачинилася. Чому так могло статися і як сердешний Дгасанапонґсакул опинився не на тому боці у футболці? А тоді я згадав водоспад.

Вона кліпнула.

— Водоспад?

— Так, будь-яка нормальна людина після злягання пхнула б мене в той басейн, а тоді засміялася б. Так зробили б ми обоє. Натомість ти заплакала, — я оглянув кінчик своєї цигарки так, ніби він мене цікавив. — Ти стояла біля брами з Дгасанапонґсакулом і проштовхнула його на той бік. А тоді різко її зачинила.