Читати книгу - "Вибрані твори"

Він тулився до Ольги, наче шукаючи в неї захисту, і говорив їй тихо, тремтячим голосом:

— Олю, люба, не можу я більше тут. Несила мені. Бога ради, ради Христа небесного, напиши ти своїй сестриці Клавдії Абрамівні, хай продає і заставляє все, що є в неї, хай висилає грошей, ми виїдемо звідси. Ох, господи, — казав він далі з тугою, — хоч би одним оком на Москву глянути! Хоч би вона приснилась мені, матінка!

А коли настав вечір і в хаті стемніло, то стало так тоскно, що важко було вимовити слово. Сердита бабка намочила житніх скоринок у мисці і смоктала їх довго, цілу годину. Мар’я, видоївши корову, принесла відро з молоком і поставила на лаву: потім бабка переливала молоко з відра в глечики, теж довго, не поспішаючи, як видно, вдоволена, що тепер, у спасівку, ніхто не їстиме молока і воно все залишиться. І тільки трішки, краплину, вона налила в блюдечко для Феклиного немовляти. Коли вона і Мар’я понесли глечики в погрібник, Мотька раптом стрепенулась, злізла з печі і, підійшовши до лави, де стояла дерев’яна миска, хлюпнула в неї молока з блюдечка.

Бабка, вернувшись до хати, заходилася знову коло своїх скоринок, а Саша і Мотька, сидячи на печі, дивились на неї, і їм було приємно, що вона поскоромилась і тепер уже піде в пекло. Вони втішились і лягли спати, і Саша, засинаючи, уявляла страшний суд: горіло у великій печі, на зразок гончарної, і нечистий дух з рогами, як у корови, весь чорний, гнав бабку у вогонь довгою палицею, як ото недавно вона сама гнала гусей.

На першу пречисту, об одинадцятій годині вечора, дівчата і хлопці, що гуляли внизу на лузі, раптом здійняли крик і вереск й побігли в напрямі до села; і ті, що сиділи вгорі, над кручею, в першу хвилину ніяк не могли зрозуміти чого.

— Пожежа! Пожежа! — розлігся внизу розпачливий крик. — Горимо!

Ті, що сиділи нагорі, оглянулись, і перед ними постала страшна, незвичайна картина. На одній з крайніх хат, на солом’яній покрівлі стояв вогняний, з сажень заввишки, стовп, який клубочився і сипав від себе на всі боки іскри, наче фонтан бив. І зараз-таки зайнялася вся покрівля яскравим полум’ям і почулося тріскотіння вогню.

Сяйво місяця потьмарилось, і вже все село було охоплене червоним, тремтливим світлом; по землі ходили чорні тіні, пахло гаром; і ті, що бігли знизу, всі позасапувались, тремтіли, аж не могли говорити, штовхались, падали, і від незвички до яскравого світла погано бачили, і не впізнавали одне одного. Було страшно. Особливо було страшне те, що над вогнем, серед диму, літали голуби і в трактирі, де ще не знали про пожежу, все ще співали та грали на гармонії, наче нічого й не було.

— Дядько Семен горить! — крикнув хтось гучним грубим голосом.

Мар’я металась біля своєї хати, плачучи, ламаючи руки, цокотячи зубами, хоч пожежа була далеко, на тому краю; вийшов Микола у валянках, повибігали діти в сорочинах. Коло десятникової хати закалатали в чавунну дошку. Бем, бем, бем… — полинуло в повітрі, і від цього дрібного, невгамовного дзвону стискало серце і ставало холодно. Старі баби стояли з образами. З дворів виганяли на вулицю овець, телят і корів, виносили скрині, кожухи, діжки. Вороний жеребець, якого не пускали в табун, бо він хвицав і калічив коней, випущений на волю, затупотів, заіржав, пробіг по селу раз і другий і раптом спинився біля воза і став бити по ньому задніми ногами.

Задзвонили й на тому боці, в церкві.

Коло палаючої хати було жарко і так ясно, що на землі видно було чітко кожну травинку. На одній з скринь, що їх устигли винести, сидів Семен, рудий мужик з великим носом, у кашкеті, насуненім на голову глибоко, до вух, у піджаку; його жінка лежала ниць непритомна і стогнала. Якийсь дід, років вісімдесяти, низенький, з великою бородою, схожий на гнома, не тутешній, але, як видно, причетний до пожежі, ходив тут-таки, без шапки, з білим клуночком у руках; на лисині в нього одсвічував вогонь. Староста Антип Сєдельников, смаглявий і чорноволосий, як циган, підійшов до хати з сокирою і повибивав вікна, одне по одному — невідомо навіщо, потім став рубати ганок.

— Жінки, води! — кричав він. — Машину дава-ай! Мерщій!

Ті самі мужики, які тільки що гуляли в трактирі, тягли самотужки пожежну машину. Всі вони були п’яні, спотикалися й падали, і у всіх був безпорадний вираз і сльози на очах.

— Дівчата, води! — кричав староста, теж п’яний. — Мерщій, дівчата!

Молодиці і дівчата бігали наниз, де було джерело, і носили повні відра та цебри і, виливши в машину, знов бігли. Носили воду і Ольга, і Мар’я, і Саша, і Мотька. Качали воду жінки і хлопчики, кишка шипіла, і староста, спрямовуючи її то в двері, то у вікна, затримував пальцем струм, від чого вона шипіла ще пронизливіше.

— Молодець, Антипе! — чути було схвальні голоси. — Старайся!

А Антип ліз у сіни, у вогонь, і кричав звідти:

— Качай! Потрудіться, православні, для такої лихої пригоди!

Мужики стояла юрбою тут-таки, нічого не роблячи, і дивились на вогонь. Ніхто не знав, за що взятися, ніхто нічого не вмів, а навколо були стіжки хліба, сіно, сараї, купи сухого хмизу. Стояли тут і Кир’як, і старий Осип, його батько, обидва напідпитку. І, ніби бажаючи виправдати своє неробство, старий говорив, звертаючись до баби, яка лежала на землі: