Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Ні Дарвін, ні батько П'єра не мали наміру проходити тут двічі. Дійшовши до океану, Дарвін думав сісти на бриг «Бігл», а Арнольд Ваян послав звідси корабель уперед, щоб чекав у протоці, там, де зараз стояла на якорі «Сперанца».

Антон Лупан з маленьким екіпажем не міг скористатися їхнім планом, корабель не могли привести сюди четверо людей без капітана, — отже, він вимушений був повертатися назад по суші.

За кілька кілометрів у річку, названу по-румунськи Сірет, впадала притока. По дорозі назад Антон вирішив дослідити її русло, щоб відійти якомога далі від першого маршруту й охопити на цій землі якомога більшу територію.

Єдине дуже турбувало його: він помітив, що тут температура набагато вища, ніж на березі протоки, і побоювався, що на північному схилі гір, куди вони мали прийти в середині грудня, передчасно скреснуть крижані річки. Але другої дороги назад не існувало.

Відкрита ними притока виявилась не річкою, а спіненим потоком: він зберігав і тут, на рівнині, силу, з якою мчав із гір. Їм треба було п'ять днів, щоб пройти сорок кілометрів до його витоку. Крони буків височіли, мов склепіння, над водою листя було таке густе, так люто переплетене, що впродовж цілих кілометрів вони не бачили й латки неба, а день тут перетворився в ніч.

Однак у міру того, як вони піднімалися, рев і гнів потоку зменшувались, аж поки він заспокоївся, м'яко стрибаючи з каменя на камінь, а потім зовсім стих, поступившись місцем глибокій тиші.

Дослідники опинились на дні прірви між двома високими стінами з голими вершинами, покритими кригою. І наскільки чистою й мирною була природа на цих заснулих верховинах, настільки хаотичною видавалася вона тут, на дні прірви, де було дивовижне скупчення чудернацьких гірських порід і звалених дерев.

Це гнітюче безгоміння, яке буває лише в безоднях, показувало, що природа може створити, а може і знищити…

Але тут приховувалася ще одна таємниця…

Вони вже збиралися шукати пологіший схил, щоб піднятися на вершину, коли Негріле зненацька почав вити — так жалібно він вив на острові Мусара, де лежали трупи піратів.

Простеживши за його поглядом, Мігу своїм зірким і гарячим оком побачив причину його жалібного виття.

Тут. теж були знаки смерті.

— Пане, дивіться! — вигукнув хлопець.

Аднана скрикнула.

Під стіною прірви виднівся людський череп і переможно щирився над цим хаосом. Серце Антона Лупана знову почало прискорено битися: Вогняна Земля бере мито й людським життям!

— Он ще один! — прошепотів Мігу.

Вони підійшли ближче й побачили ще черепи, потрощені кістки, які лежали на площі в кілька метрів, — це означало, що люди померли одразу.

Переборовши страх, не знаючи, де чатує смерть, Антон нахилився й почав шукати ще якийсь слід, котрий сказав би про загиблих трохи більше, аніж кістки. Безперечно, тут лежать супутники Арнольда Баяна, бо, як він знав, це була єдина експедиція сюди. Але гнилизна знищила все. Залишався тільки метал, та й той наполовину з'їдений іржею, — ніж, револьвер з обрізаною цівкою, ще один ніж, трохи далі ключ, банка консервів; годинник зберігся майже неушкоджений у золотій кришечці — вона вистояла проти нищівної сили років.

Протерши годинник, Антон побачив монограму «Т. С», але вона не могла сказати ім'я власника. Та й не знав він супутників Арнольда Ваяна, втім, це й не мало ніякого значення.

Антонові пальці наткнулися на золотий ланцюжок із хрестиком. З одного боку на ньому було вибито: «Хай береже тебе бог!», а з другого два ініціали. На якусь мить Антонове серце завмерло. Ініціали «А.» і «В.», які читалися чітко, не могли належати комусь іншому. Разом із своїми супутниками тут лежав Арнольд Ваян.

Ось і відкрилася остання таємниця!

Антон Лупан вважав обов'язком ушанувати пам'ять про Арнольда Ваяна і всіх, хто загинув разом з ним.

Вони зібрали рештки загиблих, закопали їх, а зверху поклали великий камінь. Іншого знака вони не могли залишити, не час був вибивати ім'я на ньому, та й важко собі уявити, що хтось із людей може пройти колись сюдою і побачити могилу на дні прірви.

Після обіду маленька експедиція рушила далі, кожен був пригнічений смутком і страхом.

Вийшовши з лісу, вони попрямували до вершини обледенілим схилом, ковзаючись на кожному кроці.

І тут усі побачили, що бідолашні поні не можуть іти далі, бо непідковані.

— Що робити?

— Подякуємо їм за їхню сміливість і відпустимо, хай собі йдуть, куди хочуть! — вирішив капітан. — В'юки вже легкі, нам недалеко йти, винесемо намет і харчі на вершину самі.

— А їх не з'їдять вовки, пане? — злякано спитав Мігу.

— Тут же нема вовків.

— А не помруть від голоду?

— Вони знайдуть собі поживу на рівнині біля океану.

Хоч і жаль було розлучатися з цими добрими й мудрими тваринами, але нічого не вдієш…

За кілька годин, уже майже біля вершини, Антон раптом помітив, що вони не піднімаються, а спускаються разом з кригою.

Те, що непокоїло його ще на березі океану, сталося! Вони потрапили на одну з велетенських крижаних рік, які, зрушивши, ідуть не повільно, як льодовик, а зі швидкістю води, що вирвалася з запертя. Відтанувши у своєму ложі навесні, ріка зривається й летить униз зі швидкістю космічного тіла, прагнучи, розтрощити всі закони всесвіту і самій вирішити свою долю. Коли рушає ця біла брила вагою в мільйони тонн, що розкинулась на багато кілометрів, то зупинити її вже не може ніщо. Рушає вона поволі, але невпинно, мов гігантський корабель, форштевень якого знищує все, що трапляється на дорозі. На глибині десятків метрів чується глухий