Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

стількох площинах і містила для мене стільки минулих днів, набирала для мене чогось несамовитого. Я бачив, як на цьому рожевому личку розтуляється, наче отхлань, неоглядний простір таких вечорів, коли я ще не був знайомий з Альбертиною. Я міг, звичайно, посадити її до себе на коліна, тримаючи її голову в долонях; міг її пестити, водити по її тілу руками, але в мене створювалося враження, що я торкаюся лише єдино до оболонки істоти, яка нутром своїм належить до безконеччя, так ніби крутив у руках камінь, оброслий сіллю первісних океанів чи опромінений якоюсь зіркою. Як я потерпав від забудькуватосте природи, яка, розділяючи тіла, не помислила про те, аби уможливити взаємопроникання душ. Я здавав собі справу, що Альбертина для мене (бо якщо її тіло під моєю зверхністю, то її думка тікає від моєї думки) навіть не розкішна бранка, оздоба моєї оселі; ховаючи її від тих, хто мене одвідував і не підозрював, що вона кінець коридору в сусідньому покої, я скидався на ту людину, яка тайкома від усіх тримала в пляшці китайську принцесу. Схиляючи мене в поквапливій, жорстокій і обов’язковій для виконання формі йти на пошуки минулого, Альбертина радше була для мене богинею Часу. І якби мені треба було витратити на неї літа, маєток, мені нема чого шкодувати, щоб я міг сказати собі (а це ще вилами по воді писано!), що вона на цьому нічого не втратила. Безперечно, самота була б варта більше, вона плідніша, не така болісна. Але якби я жив життям колекціонера, як мені радив Сванн (і пан де Шарлюс докоряв мені, що я зневажаю розкіш, коли, бувши сам людиною дотепною, нахабною і наділеною добрим смаком, казав: «Як у вас бридко!»), то статуї, картини, за якими довго полюєш, які нарешті купуєш, або навіть на які — у кращому для мене разі — просто безкорисливо милуєшся, — це як ранка, яка досить швидко гоїться, але через незнарошну Альбертинину незграбність, через байдужих осіб або мої власні думки незабаром знову кривавіє, — дозволили б мені вийти поза самого себе, на ті манівці, які виводять на гостинець, де точиться те, про що ми дізнаємося, лише як воно завдає нам болю — життя інших людей.

Часом, як місяць був уповні, я після розлучення з Альбертиною йшов через якусь годину намовити її подивитися в вікно. Я певен, що йшов до її кімнати лише для цього, а не з’ясовувати, чи ж вона на місці. Та і як вона змогла б і схотіла від мене утікти? Для цього їй треба було змовитися з Франсуазою, а така змова виключалася. У темному покої я бачив на білій подушці лише вузьку діадему її чорного волосся. Проте я чув Альбертинин віддих. Вона спала міцно, і я не важився підступити до ліжка. Я сідав на краєчок; сон і шепіт не уривались. Годі описати, скілька веселости виявляла вона по пробудженні. Я стискав її в обіймах, струсював її. Вона прокидалася, зараз же вибухала сміхом, обплітаючи мою шию руками, казала: «А я собі загадувала, чи ти прийдеш!» — і ще дзвінкіше й ніжніше хихотіла. Можна б сказати, що уві сні її гарна голівка повна веселощів, чулости й сміху. І, будячи її, я тільки витискав із надгризеного плоду сік, здатний загасити спрагу.

Зима добігала кінця: ставало на годині. Часто, коли Альбертина зичила мені на добраніч, кімната, фіранки, стіна над фіранками були ще чорні. У саду сусіднього кляштора, в тиші лунали дивовижні, щедрі, як звуки церковної фісгармонії, рулади невідомого птаха, який заводив утреню лідійського поспів’я й освітлював мої присмерки дзвінкою, голосною величальною сонцю, вже видимому йому. Небавом ночі покоротшали, і ще перед тим, як обутрилось, я бачив крізь фіранки, що білота щодня все прибуває. Якщо я погоджувався з тим, щоб Альбертина жила, як раніше, якщо у мене, попри її відмагання, склалося враження, що вона не проти цього полону, то це лише тому, що кожного дня я був певен, що назавтра я зумію взятися до праці, почну вставати, виходити, вибиратися до якоїсь посілости, яку ми купимо і де Альбертина почуватиме себе вільною, не потерпаю чи за мене, зможе жити по своїй уподобі в селі чи на морі, плавати чи полювати.

Але наступного дня, потому як минав той час, коли я навперемін кохав і ненавидів Альбертину (якщо це для нас уже справжній день, то ми з інтересу, з ґречносте, з жалю прядемо запону брехні, беручи її за реальність), траплялося так, що одна з тих годин, які мені ніби запам’яталися, показувала мені раптом личину, якої вже від мене не приховувала, личину зовсім несхожу на ту, в якій мені колись об’являлась. За таким поглядом, замість доброзичливої думки, читаної колись у ньому, відкривалося досі зачаєне прагнення, відбираючи в мене нову частку того Альбертининого серця, яке я вважав за зрощене з моїм. Наприклад, коли Андре в липні покинула Бальбек, Альбертина не заїкнулася мені, що скоро має з нею побачитися; я навіть гадав, що вона побачила її раніше, ніж сподівалася, оскільки в Бальбеку я нудив світом, і тут Альбертина вночі 14 вересня зголосилася піти на жертву: не сидіти на морі довше, а повернутися одразу до Парижа. По прибутті 15 вересня я попросив її відвідати Андре і спитав: «Вона була вам рада?» Отож, одного дня прийшла пані Бонтан, щоб передати щось Альбертині; я побачився з нею мимобіж і сказав, що Альбертина вийшла з Андре: «Вони подалися на село». — «Так, — відповіла пані Бонтан, — Альбертина марить селом. Три роки тому вона унадилася щодня їздити до Бют-Шомона». Коли пані Бонтан назвала Бют-Шомон (де Альбертина, за її словами, ніколи не бувала), мені сперло духа. З реальности крутій хоч куди.

Вона наскакує на ті куточки нашого серця, де ми її не сподівалися і де не приготували оборони. Кому Альбертина брехала: тітці, говорячи, що щодня їздить до Бют-Шомона, чи мені, коли казала, що не знає цього села? «Як добре, — додала пані Бонтан, — що ця сердешна Андре скоро поїде на здорове, справжнє село! їй це потрібно, вона так зле виглядає! Цього літа їй не пощастило подихати свіжим повітрям. Подумайте: вона покинула Бальбек наприкінці липня, розраховувала вернутися у вересні, і от, її брат звихнув собі ногу, і вона вже не могла вернутися». Виходить, Альбертина очікувала Андре в Бальбеку і не прохопилася мені ні словом! Тим миліше