Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

смугу світла над ними, вона згасала, звужувалася, але в мене не викликала ні суму, ні жалю смерть за портьєрами тієї години, яку я звичайно проводив за столом, бо я знав, що цей день не такий, як інші, що він довший, що він уподіб полярних днів, днів, які ніч уриває лише на кілька хвилин; я знав, що станеться промінна метаморфоза і з лялечки смерку виведеться сліпуче світло рівбельського ресторану. Я приказував собі: «Пора», потягався, вставав, завершував туалет; і я радів цим марним, вільним від усякого матеріального тягаря хвилинам, коли інші обідали внизу; я витрачав снагу, нагромаджену за час передвечірнього байдикування, на те, щоб витертися, надіти смокінг, вив'язати краватку, виконати всі ці жести, уже натхнеш сподіваною втіхою, думати про те, що я знову побачу ту жінку, яка впала мені в око в Рівбелі, яка, здається, на мене дивилася, навіть устала з-за столу, може, маючи надію, що я піду за нею; мені подобалося наводити на себе марафет, адже я робив це з тим, щоб потім весело віддатися новому, вільному, безтурботному життю, з тим, щоб мої сумніви розбивалися об Роберів спокій, з тим, щоб вибрати з плодів природи та чужоземних товарів з усіх кінців світу такі, які становлять найбільші делікатеси, негайно замовлювані моїм приятелем, і спокушають моє лакомство або уяву.

А останніми днями перед поверненням додому я вже не міг прямо з надбережжя зайти до їдальні, її вікна вже не відчинялися, бо надворі була ніч, і хмара роззяв та бідарів, приваблена недосяжним для них палахкотінням, батоженими вітром чорними гронами нависала біля світних і гладеньких стін шкляного вулика.

У двері постукали, то був Еме, він сам узяв на себе клопіт принести мені списки прибульців.

Перед відходом Еме не стримався, щоб не сказати, що Дрейфус, безперечно, винуватець. «Шила в мішку не втаїти, — сказав Еме, — але все з'ясується не цього року, а в майбутньому, я це чув від одного добродія, у якого зв'язки в генеральному штабі. Я його запитав, чи не збираються відкрити все нині, ще перед Новим роком. Він відклав цигарку, — вів далі Еме, розігруючи сцену в особах, і покивав головою та вказівним пальцем, як його знайомий, мовляв, не все зразу. — «В цьому році ні, Еме, — ось що він сказав і поклав мені руку на плече, — це неможливо. А на Великдень — так!»» І Еме плеснув мене по плечу, кажучи: «Бачите, я вам його виявляю точнісінько», — а виявляв він його чи то тим, що його підлещала ласка значної особи, чи то для того, щоб я міг із повним знанням справи судити про те, наскільки переконливі її аргументи і чи можна нам надіятися.

На першій сторінці списку прибульців я прочитав: «Сімоне з родиною», і серце моє тенькнуло. У мені ще жили давні мрії, мрії мого дитинства, і в цих мріях ніжність, яка невгасимо жевріла в моєму серці, викликала у мені істота, зовсім від мене відмінна. Тепер я творив її знову, послуговуючись для цього іменем Сімоне і спогадом про зграйність молодих тіл, які проходили повз мене по пляжу, як на спортивних змаганнях, гідних пензля давнього маляра або Джотто. Я не відав, котра з цих дівчат панна Сімоне і чи взагалі хто з них носить таке прізвище, але я знав, що кохаю панну Сімоне, і поклав собі через Робера запізнатися з нею. На жаль, Сен-Лу доводилося щодня їздити до Донсьєра, тільки на цій підставі йому продовжили відпустку, але я сподівався, що як не дружні почуття, то саме цікавість змусить його знехтувати офіцерські обов'язки; я розраховував на допитливість дослідника людської душі, яка так часто (навіть якщо я не бачив тієї, про кого йшлося, а тільки чув, що в овочівника ладна касирка) підохочувала мене на знайомство з новою породою жіночої вроди. Але я даремно намагався пробудити цікавість у Робера, оповідаючи про моїх дівчат. Ця цікавість була надовго спаралізована його коханням до акторки. А якби ця цікавість трохи ожила в ньому, він одразу ж притлумив би її через якусь забобонну віру, ніби від його власної вірности залежить вірність його коханки. Отож він так і не пообіцяв узятися за моїх дівчат по-справжньому, коли ми поїхали обідати до Рівбеля.

Попервах, коли ми прибували на місце, сонце саме заходило, але було ще ясно; в ресторанному саду світла ще не запалювали, денна спека спадала, осідаючи ніби на денце посудини, довкола стінок якої прозорі й темні драглі повітря здавалися надзвичайно тужавими, і в цій тужавості розарій, вибуялий під темним муром, який він оздоблював рожевими прожилками, нагадував рослину, що її можна бачити у глибині онікса. Незабаром ми висідали з коляски вже потемки, темрява часто огортала Бальбек, коли ми звідти виїжджали, якщо занегоджувалося і якщо ми перечікували, сподіваючись кращої погоди. Але в ці дні завивання вітру не завгорювало мене, я знав, що мої передчування справдяться, що я не сидітиму сидьма у номері, знав, що у великій ресторанній залі, куди ми ввійдемо під звуки циганської музики, незліченні лампи одразу проженуть пітьму і стужу, припікаючи їх своїми широкими золотими каутерами, і я весело сідав біля Робера в двоособовий повіз, який чекав на дощі. Од якогось часу слова Берґотта про те, що я створений, хай би що я там думав, передусім для втіх духовних, знову привели мене до гадки, що колись я справджу надії, але ці надії щодня розбивала нуда, тільки-но я сідав до столу й брався до статті чи роману. «Зрештою, — умовляв я себе, — може, втіха, яку ти відчуваєш від писання, не така вже надійна мірка визначення художньої вартости; може, це лише супутнє відчуття, якесь доповнення до творчого стану, а не протипоказання таланту. Може, деякі письменники, пишучи шедеври, позіхали». Бабуся мої сумніви відмітала, вона переконувала мене, що при здоров'ї мені працюватиметься й добре і охочіше. Наш лікар вважав за краще застерегти, що здоров'я у мене підірване, приписав мені, щоб уникнути загострення, суворий режим, і я жертвував усіма втіхами, добиваючись куди важливішої, як на мене, мети: подужчати настільки, щоб написати твір, задум якого, може, виношував у собі; отож відколи я приїхав до Бальбека, я почав як ніколи шануватися. Я не пив на ніч кави, боючись нічниць, сон був мені конче потрібний, щоб не почувати себе млявим назавтра. Але в Рівбелі я розпалювався, передчуваючи нову втіху; я попадав