Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

попередньому засіданні стала переконливою. «А проте — і я знаю, і ти знаєш, любий мій Френку, що… пацюки часто знову гуртуються і починають гризти в тому самому місці, щойно пес відвернеться». Він наголошував на тому, що присутність Міллета є надзвичайно важливою. «Будь там і долучись до справжньої аргументації, яка полягає в тому, що слід обрати таку людину, в якій ми впевнені. Це я повністю довіряю тобі». Адресу на конверті він написав сам, переконаний, що пошта США точно знає, що робити:

Шан. п. Ф. Д. Міллетові,

який прибуде

пароплавом «Титанік»,

Нью-Йорк.

Бьорнем сподівався, що, коли «Олімпік» допливе до місця аварії «Титаніка», він знайде Міллета живим і почує від нього неймовірну історію про пригоду, але вночі «Олімпік» ліг на свій звичний курс — до Англії. На допомогу «Титанікові» вже прибуло інше судно.

Але була й іще одна причина, з якої «Олімпік» повернувся до старого курсу. Інженер, який спроектував обидва пароплави — Дж. Брюс Ізмей, який сам плив на «Титаніку» й був одним із нечисленних чоловіків, які залишилися живими після кораблетрощі, виступав категорично проти того, щоб інші люди, які врятувалися, побачили, як на допомогу пливе копія щойно затонулого корабля. Він боявся, що це видовище їх надто тяжко вразить і стане великим приниженням для компанії «White Star Line».

Масштаби катастрофи «Титаніка» швидко стали очевидні. Бьорнем утратив друга. Стюард — сина. Вільям Стед також був на тому судні й потонув. 1886 року в «Pall Mall Gazette» Стед попереджав про ймовірність катастрофи, коли пароплавні компанії й надалі виводитимуть у море лайнери, на яких замало рятувальних шлюпок. Один із тих пасажирів «Титаніка», які вижили, згадував, що той сказав: «Та, мабуть, нічого серйозного, піду ще посплю».

Тієї ночі, у тиші своєї каюти, у той час, коли десь на північ від нього замерзле тіло останнього близького друга гойдалося серед на диво спокійних вод Атлантичного океану, Бьорнем відкрив щоденник і став писати. Він відчув себе жахливо самотнім. Записав він такі слова: «Френк Міллет, якого я дуже любив, був на ньому… і тепер усі мої зв’язки з найкращими людьми виставки обірвано…»

Бьорнем після того прожив лише сорок сім днів. Коли він і його сім’я були проїздом у Гайдельберзі, він впав у кому — очевидно, вона стала наслідком одночасно діабету, коліту, інфекції, яка не відпускала його ногу, до яких додалося харчове отруєння. Він помер 1 червня 1912 року. Марґарет, урешті, переїхала до Пасадени (штат Каліфорнія), де пережила війну, епідемію, страшну економічну депресію, потім другу війну. Вона померла 23 грудня 1945 року. Обоє поховані в Чикаго, на цвинтарі Ґрейсленд, на маленькому острівці посеред єдиного ставу на цвинтарі. Неподалік спочиває Джон Рут, а також Палмери, Луїс Саллівен, мер Гаррісон, Маршалл Філд, Філіп Армор і багато інших — у могилах і склепах, одні з яких простенькі, інші — грандіозні. Поттер із Бертою й зараз панують у тому краєвиді, неначе могутність важлива навіть після смерті. Вони лежать у масивному акрополі з п’ятнадцятьма величезними колонами на пагорбі над ставом. Інші зібралися навколо. Чистого та свіжого осіннього дня тут майже чути передзвін кришталевих келихів, шурхіт вовни й шовків, мало не запах дорогих сигар.

Джерела і зауваги
Біле місто, краєвид з озера Мічиган

У Чикаго Позолоченої доби мене особисто зачарувало бажання міста вчинити неможливе заради громадянської честі — поняття настільки далекого від сучасної свідомості, що в розумних читачів перших чернеток цієї книжки виникало питання, чому ж Чикаго так сильно бажав виграти право на Всесвітню виставку. Зіставлення гордості й безмежного зла вразило мене й дозволило глибше придивитися до природи людини та її прагнень. Що більше я читав про виставку, то дужче вона мене захоплювала. Те, що Джордж Ферріс здійснив спробу збудувати щось настільки нове й масштабне — і воно вдасться з першого разу, — у ці дні буденної судової тяганини за борги є геть неймовірним явищем.

Існує великий пласт інформації про цю виставку та про Деніела Бьорнема в чудово впорядкованих архівах Чиказького історичного товариства, у бібліотеках Раєрсона і Бьорнема в Інституті мистецтв Чикаго. Гарну інформаційну базу я отримав у бібліотеці Сьюзалло при Вашингтонському університеті, одній із найкращих і найякісніше організованих бібліотек, у яких мені випадало бувати. Також побував я в бібліотеці Конгресу в Вашингтоні, де провів чимало щасливих годин, поринувши у папери Фредеріка Ло Олмстеда, хоча моє щастя інколи затьмарювала складність читання нерозбірливого почерку маестро.

Я читав — і занурювався в десятки книжок про Бьорнема, Чикаго, виставку й кінець вікторіанської епохи[63]. Кілька з книжок виявилися особливо цінними: «Бьорнем із Чикаго» Томаса Гайнза (1974); «Ф. Л. О. Біографія Фредеріка Ло Олмстеда» Лори Вуд Роупер (1973); «Ділянка вдалині» Вітольда Рибчинського (1999). А одна книжка — «Місто століття» Дональда Л. Міллера (1996) — стала для мене неоціненним супутником у подорожі старим Чикаго. Чотири путівники особливо стали мені в пригоді: путівник Чикаго Еліс Сінкевич (1993); «Цвинтарі Чикаго» Метте Гака й Урсули Бєльскі (1999); «Офіційний путівник Всесвітньою “Колумбівською” виставкою» (1893); і «Путівник Всесвітньою “Колумбівською” виставкою» фірми «Rand, McNally & Co». Гак і Бєльскі допомогли мені навідати цвинтар Ґрейсленд, абсолютно чарівне місце, де, хоч як це парадоксально звучить, оживає історія.