Читати книгу - "Таврований"

Дві доби розвідники петляли по горах, сподіваючись відірватися від хвоста. У декількох кілометрах від міста Косова Станіславської області вони зупинилися в невеликому хутірці. Жителі зустріли партизанів привітно. Нагодували і дали в запас. А, найголовніше, вони розповіли обстановку.

Задоволені й радісні, розвідники покидали хутір. Навіть Радик вперше за останні дні посміхнувся. Став колишнім веселим і товариським хлопцем. Але радість обтяжувала ще одна обставина. В горах він поранив ногу і пересувався з трудом.

При кожному зручному випадку Ліда оглядала рану Радика. Використовувала наявні у неї медикаменти і народні засоби. Молоді разом знаходили подорожник або чистотіл. Медсестра прикладала їх до рани. Потім туго замотувала бинт.

При ходьбі пов’язка сповзала. В нозі з’являлися різкі болі. Радик лаявся і підкликав Ліду.

Костянтин Васильович надав у розпорядження поранених єдиного в групі коня. Вони поперемінно їхали на ньому з Тонею. Дівчина виглядала блідою. Губи її запеклися. Їзда на коні викликала кровотечу. Ліда робила подрузі чергову перев’язку. Зупиняла кров.

Тоня трималася за сідло і повільно крокувала поруч з конем. Вона боролася з останніх сил.

Перед залізничною і шосейною дорогами Чернівці — Коломия увійшли в ліс. Стали чекати вечора. Там вирішили переправитися через Прут і зазначені дороги.

Для спостереження за ними відправили групу розвідників. Вони не повернулися. Даремно прочекали їх близько доби. Ймовірно, німці відсікли партизан від основного підрозділу або навіть знищили їх.

У групі капітана Бережного залишилося кілька людей. Половина — поранених.

Шлях тримали на північ. Після ретельної розвідки вбрід переправилися через Прут, перетнули залізничну і шосейну дороги і опинилися у відкритому полі.

Наступив світанок. Попереду — жодного кущика. Лощина привела розвідників до невеликого села, яке знаходилося в декількох кілометрах від районного центру Гвоздець.

Біля нього розкинулося зелене кукурудзяне поле, яке прилягало до городів. Поле тяглося вдалину по пагорбах. Кукурудза приховувала людей. Тільки голова коня виднілася над посівами.

Бережний і Руднєв вирішили переднювати на полі. Вони сподівалися, що в кукурудзі їх ніхто не помітить.

— Як бути з конем? — Запитав у Руднєва Бережний.

— Поставимо його в сараї крайньої хати, — запропонував той.

— Так і зробимо, — погодився з його думкою Іван Іванович.

Костянтин Васильович особисто повів коня до крайнього будинку. Він старався пройти непоміченим. Зайшов у двір з городу. Коли вискочила перелякана господиня, пояснив, що від неї потрібно.

Повернувся задоволений. Розповів, що в будинку жила жінка з дітьми. Він її строго попередив, щоб нікуди не виходила і нікому нічого не розповідала.

Втомлені люди розташувалися в кукурудзі, яка відділялася від городів глибокою канавою. Нічого не віщувало біди. За словами жінки, німці в селі бували рідко.

У другій половині дня з боку райцентру з’явилася хмарка з пилу. Вона просувалася в сторону села. Дві машини з солдатами зупинилися в населеному пункті. Вони вискакували з кузовів вантажівок і поглядали у бік кукурудзяного поля.

— Нас видали!

— Але хто? Господиня не виходила з дому, — здивувався Костянтин Васильович.

— Значить, тебе бачив хтось інший, — відповів йому Бережний.

Ще в складі розвідгрупи ГРУ Брянського фронту Івану Івановичу доводилося бувати в подібних ситуаціях. У перші місяці війни незадоволені радянською владою жителі видавали розвідників ворогам. Тому ніс завжди доводилося тримати за вітром.

Партизани зайняли зручну позицію. Всі розуміли, що кукурудза — це не ліс. Тут від ворога їм не сховатися. Доведеться приймати бій.

— Миша, веди поранених подалі, ми вас прикриємо, — наказав Бережний Тартаковському.

Костянтин Васильович взяв за руку Радика. Притягнув його до себе. Подивився в очі. Промовив:

— Бережи себе, племіннику!

Поранені повільно йшли у вказаному напрямку.

Решта бійців встали на шляху ворога.

Німці прочісували кукурудзяне поле ланцюгом. Партизани вже розрізняли їх. З невисокого пагорба Бережний і Руднєв бачили їхні молоді обличчя і автомати в руках.

Коли німці підійшли на близьку відстань, відкрили вогонь. Ворог знітився. Але потім застукав крупнокаліберний кулемет. Партизан почали обходити з тилу.

Довелося відступати. Незабаром вони зустрілися з Лідою Соловйовою. Дівчина пішла з пораненими. Але побачивши, що вороги почали тіснити автоматників, поспішила їм на допомогу.

Вона стріляла з автомата і короткими перебіжками приєдналася до своїх бійців. Разом партизанам вдалося сховатися.

Вороги не стали їх переслідувати. Вони понесли суттєві втрати і боялися рухатися далі. Вантажили на машини поранених і вбитих.

Увечері, коли вони виїхали, партизани повернулися на кукурудзяне поле.

Більше всіх переживав Костянтин Васильович. Йому звідусіль чувся голос племінника. Ліда нічого не говорила. Ходила поруч з Руднєвим по полю і тихо плакала.

Після недовгих пошуків партизани знайшли Мишу Тартаковського і Тоню. Ліда відразу кинулася до них. Прощупала пульс.

— Мертві! — Промовила тихо. — Тіла вже встигли охолонути.

Довго й ретельно обшукували місце біля загиблих. Безуспішно. Решта, в тому числі Радик, як в воду канули.

До півночі прочісували кукурудзяне поле.

Руднєв, раз по раз втрачаючи очки, бігав по ньому і, вже нікого не боячись, кричав:

— Радя… Радя… Відгукнися!

Втомлена Ліда з санітарною сумкою на плечі теж довго блукала, насилу просуваючись по високому, густому масиву, кликала Радика. Потім опустилася на землю, заридала, витираючи бинтом великі блакитні очі. Дівчина плакала голосно і невтішно. Її ніжне обличчя було мокре від сліз.

Її ніхто не заспокоював. Вона дістала з сумки маленький