Читати книгу - "Полтава"

Пустили. І ось зачаїлася я, а місяць сипле сяєво срібне, зорі золотисті сіяють. Цить — хтось іде! Це він, козак. Сусе Христе! Гарний який, як світ світлий, як місяць ясний. Присмокталась до уст, яка гаряча кров…

— Одарко! — шарпнула її за вишиваний рукав Обидовська. — Не бреши! — і тим словом чар, ніби свічку, здмухнула.

У вікнах знов ледяні шибки, на стінах іней, в умивальниці лід, а за порогом що? Не питай. Обі нараз розсміялися.

Обидовська притягнула Одарку до себе.

Тая клякнула біля її крісла. Обидовська гладила Одарчине чорне волосся, аж синє.

— А дуже ти його кохаєш?

— Кого? Сидора?… Дуже. Гарний і добрий, доброта одна, пані.

— А він тебе?

Одарка засоромилася.

— Він?… Як хоче… Це вже не моєї голови діло.

Обидовська усміхнулася гірко:

— Дай, Боже, вам щасливими бути, бо я, — затялася на хвилину, — бо я не зазнала щастя. Одарка припала до її руки:

— Бідна паня.

…В лампаді масло тріскотіло.

— А про московського офіцера ти мені не розкажеш? — спитала по хвилині Обидовська.

— Чому б то ні, якщо ви цікаві… — і уста рукою обтерла. — Отож, як залишив нас пан Мручко в Райгороді, мій Сидір став скоро вертати до здоровля. Дідусь йому якісь такі ліки давав і мастями цілющими мастив, що рани гоїлися скоро.

— Молода й здорова кров, — завважила Обидовська, а Одарка казала:

— Тішилася я, що за декілька днів поїдемо до його села, бо там спокійно. Еге ж — поїхали! Після півночі загуготіло у Райгороді. Зірвалася я, — червоно в хаті, ніби хата горить. Кинулася до вікна, пожар! Люди, як оглашені, літають, сюди й туди. Ревуть корови, блеють вівці, собаки зриваються з ланців, — знаєте, як воно є, коли ворог на сонне село нападає. Жінка якась з ножем за донькою біжить: «Заріжу тебе, — кричить, — на сором москалеві не дам». Не знаю, може б, і я збожеволіла, не бачивши чогось такого зроду, але ж Бог досвіду не поскупив, так і голови не стратила. «Вставай!» — гукнула на Сидора. «Або що?» — «Москалі», — кажу. Помогла йому вдягнутися й вивела боковими дверми в садок. За садком цвинтар, а там балка, гадаю собі, пересидимо яку годину, москалі пограбують Райгород і далі підуть, як звичайно.

А Сидір до мене: «Такого ти хочеш від мене? Там людей мордують, а я маю втікати?» — і виривається з рук. Не пускаю. «З глузду збився, — кажу, — хорий і безоружний і битися хочеш? Як? Куди?» «Мушу». — «Як ти мусиш, то я в криницю ускочу — теж мушу»… Шарпаємося. Аж тут чуємо: біжать… Людей кількоро. Шпорами побренькують. Відскочили ми від себе, розбіглися, як ті перепелиці в полі, і до землі принишкли, до могил. На мені білий кожух, на йому свита, не побачать, гадаю, коли б їх тільки не наднесло на нас… Та Бог стеріг… Перебігли, матіркуючи, москалі. «Одарко!» — почула я. «Я осьдечки, недалечке від тебе», — відповідаю. Він вмить збагнув і приліз рачки до мене. «Що нам робить?» — «У балку подамось». — «Не хочу! До людей піду. Там б'ються»… Боже ти мій! Вговорюю його як можу, аж тут райгородці на цвинтар пруть, а за ними москва… Між гробами битва зчинилася. Люди хрести ламали, хай Бог простить, і відбивалися. Сидір теж, і я при нім. Так нас і взяли. Приводять до квартири, там, де майор московський стояв, дивлюся і очам своїм не вірю: він, отсей самий москаль, що мене колись до відьми в лісі завіз був. Він мене теж пізнав. Підступив і очима блиснув, як вовк. «Тепер ти мені не втечеш, — каже. — Ну, перекидайся хутчіш у відьму, перекидайсь!» — і замахнув рукою. Але не вдарив, тільки сплюнув. «Вивести проч усіх! Тая тут останеться, на допрос!» — гукнув на солдатів…

Одарка встала і поправила плахту на собі. Защібнула корсетку. Дрижала. Оповідання, видимо, хвилювало її.

— А ти? Що ти? — питала Обидовська, в котрої губи наливалися кров'ю і паленіли, як доспівавдчі вишні в садку.

— Що я? Гадаю собі, раз козі смерть. Підступила до нього. «На, бери, — кажу, — але знай, що в мене за мізинним нігтем отруя. Приткну до уст, і трупа матимеш, не мене. Та ще бережись, щоб не задраснула тебе!» Мов ужалений відскочив. «Роті тебе, як суку між собак, кину. Пограються!» — зашипів. «Трупом мене ти кинеш, а не живою», — відповідаю, сідаючи на лаві, буцім нічо… Остервенів. Тупотів, кидав собою, як дикий кіт по клітці, стогнав. Я очей з його не зводила. «Не дивись! Сліпаки тії вирвати з лоби велю! Відьма, вовчиця!» — «Маю на тебе дивитися, так краще рви!» — відповідаю, усміхаючись.

Обидовська глянула на Одарку.

— Ти справді страшно вмієш усміхатися, дівчино. Мороз по спині йде.

— Життя навчило.

— А він? — спитала знов Обидовська.

— Він? То прискакував до мене, то відкидало ним, як біснуватим. Аж за голову вхопився руками: «Дівко, — кричить, — ти мене з ума зведеш!.. Будь моєю, озолочу тебе. Бачиш?» — і висипав з кармана перстенів, ковтків, усякого узоріччя, аж в хаті замихтіло… «Овва, — кажу, — багато награбували. Та не про мене воно. Чужої кривди не бажаю…» «Оженюся на тобі, — почав тоді. — В маєтку мойому панею заживеш, може, й бояринею станеш, а так пропадеш, війна столочить тебе, як корова ратицею квітку. Сам чимало такої змарнованої краси бачив… Не здержу, збожеволію з жалю, збо-же-во-лі-ю!» Жаль мені зробилося дурного. В його голосі справді почувався біль, чути було, що з серця балакав. «Так би й казали, — кажу тоді вже іншим голосом, ніж перше, — так би й казали, а то кидаєте собою, мов біснуватий, дочиста ви мене налякали». — «Дівчино! — пустився до мене, розтворивши рамена, як ворота. — Дівчино моя, я без ума від тебе!» — «Стривайте, стривайте, — кажу тоді, — нині ні, не хочу — не можу, — поправилася, — підождемо до