Читати книгу - "Мотря"

сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей приговір військового суду посилав, то додав до нього милостиву пільгу — помилурав їх. І знову вони чорні, а він білий.

— Лицемір!

— І так воно кождого разу бувало. Тому-то я й говорю, що Мазепі сам чорт помагає.

— Доброму чоловікові не поможе.

— Бо добрий на таку дорогу не піде...

Давали своїм язикам волю.

В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити гетьманові підштовхували її, додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нік ому.

Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішучо:

— Скорише мені тут волосся виросте, як я своє дарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не який там Забіла або Солонина, я Кочубеїха!

РОЗЦВІТАЙТЕСЬ, КВІТКИ!

— Мотре, сонце моє! — бриніло Мотрі в ушах.

Значиться, гетьман не зрадив її, його любов — це не була химера, за котрою вона, як дитина за соняшним кружальцем, по хаті гонила. Гетьман любить її. О, як весело жить!

Минай скорше, зимо, розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки, вертайте, птахи, з далеких країв, співайте пісню радості й кохання, — Мотря хоче щасливою бути!

Люди завидували їй дворів, ланів, багатства, а не знали, що до неї щолиш тепер усміхнулося щастя, щолиш тепер, колі вона, ніби з-поза гробу вернула. Як дивно!

Розмова з батьками, їзда в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й мельник, вовки і — врешті Бахмач, усе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий, довгий вечір про давні-давні часи.

Видно, все те треба було перебути, щоб увійти до святині щастя, видно, щастя — це таке добро, за котре треба заплатити терпінням. Потерпить.

За тою мрію, яка явилася перед нею так несподівано, як веселка після бурі, вона готова терпіти Бог вість які муки, бо без неї нема її життя. Що значать достатки і вигоди, багатства і дорогі вбрання, навіть почесті та значення, коли нема перед тобою намірів великих, сподівань небуденних, мрій неосяжних.

А те все давав їй гетьман, голова держави, начальний вожд козацького війська.

Читала і слухала розмов про середньовічні романи, про лицарів хоробрих і жінок вірних, про непереможне кохання, котре поборює всі ворожі сили, і вірила, що і її життя — це також один з тих романів, а вона одною з героїнь. Серце її переймалося коханням, свобідним від буденних турбот, а душа рвалася в казкову країну лицарських змагань.

Жити коротко, але гарно; бути хвилину щасливою, але дуже; згинути, але славно, щоб про тебе згадували люди, щоб ім'я твоє було — ніби пісня.

Розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки; Мотря хоче щасливою бути!

Вона чула, що перемінилася в собі. Другими очима дивилася на світ. Бачила не одно, чого перше не помічала і в людях, і в природі.

Перше люди пересувалися перед нею, як образи, стрибали, як кукли у вертепі, вона бачила їх поверху, не вдумуючись в їхню вдачу, не питаючися, як вони чують і що собі думають.

Тепер цікавилася усім, навіть старим медиком. Тепер і маму свою розуміла краще, горду, самовласну, сотворену не до послуху, а до панування. Що ж вона завинила в тому, що не може побороти себе?

І чим більше вчувалася в людей, чим більше їх розуміла, тим більше прощала їм. Вони люди!

Чи тую переміну спричинила в ній важка недуга чи сильна любов?

На це питання відповісти не вміла.

Може, одно і друге.

Знала, що любить, уперве в життю любить, палко і кріпко, непереможно.

Розвивайтесь, сади!

Перша спроба встати, щоб побачити гетьмана, не вдалася. Вдруге вставати не поспішалася. Ждала, аж лікар сам позволить. Ніколи не була такою терпеливою, як тепер.

Жадібно ловила кожду вістку про гетьмана з уст тітки Лідії і від свого чури.

Про недугу батька не знала; затаювали перед нею.

Кочубей лежав у далекій бічній кімнаті.

На другий день після серцевого припадку хотів уставати і їхати. Казав, що вже геть подужав. Але гетьман ніяк не згодився.

— У мене ось яка гадка, — говорив гетьман, — попросимо, щоб до Бахмача приїхала Любов Федорівна зі своєю доброю сестрою Марією і відсвяткуємо Різдво у мене. Гарно буде, весело. Сподіюсь, приїдуть бурсаки і спудеї з вертепом, будуть співати канти й кантики, заколядуємо собі, пригадаємо давні часи, коли то ми ще могли семейним життям жити, не знаючи важких публічних обов'язків.

Кочубеєві всміхалася така гадка. Не турбуватися гостями, не перебувати цілої тої святочної баталії, яка дожидала його в Батурині, хіснуватися правами гостя в гетьманському дворі — це було б, дійсно, дуже вигідно для нього. Христове Різдво, може, б таким чином перемінилося в свято замирення гетьмана з Кочубеями.

Він вислухав того гарного проекту і тільки головою похитав.

— Не знаєш ти, Іване Степановичу, моєї дружини. Вона ніяк не згодиться святкувати Різдва в чужій хаті, — не хотів казати "в Мазепи".

— Так тоді жаль, — відповів гетьман, — великий жаль. Про себе не кажу, але про Мотрю. Вона, мабуть, уперве святкуватиме окремо від своїх родителів, а такі перші спроби викликують звичайно сумний настрій. Це для неї тепер небажане. Їй треба радості, не смутку.

— Усім нам треба радості, не смутку, — додав, зітхаючи, Кочубей,

— Радість треба носити в душі. Хто її в душі не має, у світі не знайде.

— А якщо світ тую радість, що в душі окривається, наверх пустити не хоче, як він ЇЇ, ніби в тюрмі тримає.

— На те ми, Василю Леонтійовичу, й мужчини, щоб тую гарну полонянку з ворожої неволі визволяти.

— Так гадаєш? А мені бачиться, що я вже на такого лицаря застарий.

— То зле, що воно тобі так здається. Значиться, добровільно складаєш оружжя і здаєшся. Це не по-козацьки, не по-лицарськи. Не такі старі, як ми з тобою, радувалися життям і творили великі діла. І в мене, як бачиш,