Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

відпору притис педаль газу. Туман уже розвіювався, і небо почало ясніти, провіщаючи світанок. Машина гнала безлюдним шосе, наче літак перед зльотом. Вона й справді майже летіла, і осьова лінія шосе молочно-білою стрілою розтинала асфальт просто під нею, а мотор аж ревів од надміру швидкості.

Тим часом Деміен почав опритомнювати — він заворушився й постогнував від болю. Торн зосередив усю свою увагу на дорозі попереду, намагаючись не думати про те, що хлопчик тут, поруч нього.

— Це не людське поріддя! — прошепотів він крізь зціплені зуби. — Це не людське поріддя!..

Машина мчала вперед, а хлопчик, так і не отямившись до кінця, й далі глухо стогнав.

Поворот із шосе на такій швидкості виявився надто важким, Торн не вдержав машини, її занесло, і Деміен упав на підлогу. Тепер вони гнали просто до собору Всіх Святих, і попереду вже видно було його стрімкі шпилі. Від різкого струсу на повороті хлопчик прийшов до тями й перелякано дивився на батька.

— Не дивись на мене, — буркнув Торн.

— Я забився… — захлипав малий.

— Не дивись на мене!

Деміен слухняно опустив очі. Знову завищали на повороті шини, собор був уже зовсім близько, коли це Торн поглянув угору, і його вразило те, як зненацька потемніло небо. Темрява швидко густішала, так ніби на землю поверталася ніч. Почорніле небо мовби падало, і ось уже його розітнули блискавки й увігналися в землю десь недалеко попереду.

— Тату… — хлипав Деміен.

— Замовкни!

— Мене нудить…

Хлопчик почав блювати. Торн, аби не чути його, голосно кричав. Уперіщила страшна злива, вітер жбурляв вуличне сміття в отвір на передній шибі. Нарешті Торн загальмував біля собору й розчинив дверці машини. Вхопивши Деміена за комір піжами, він витяг його з кутка сидіння. Хлопчик заверещав і почав відбиватися ногами, раз у раз копаючи Торна в живіт, аж поки відіпхнув від машини. Торн знову кинувся вперед, схопив його за ногу й витяг надвір. Деміен випручався й побіг геть. Торн наздогнав його, згріб за піжаму й жбурнув додолу. В небі лунко гримнуло, блискавка полоснула біля самої машини, і Деміен завертівся на асфальті, намагаючись вивільнитися. Торн навалився на нього, затис і міцно вхопив за груди. Хлопчик і далі молотив ногами й верещав, а Торн уперто тяг його до церкви.

На протилежному боці вулиці розчинилося вікно, і якийсь чоловік голосно загукав до Торна, але той, не бачачи й не чуючи нічого довкола, неухильно продирався крізь суцільну стіну дощу. Обличчя його скидалося на страхітливу застиглу маску. Шалені пориви вітру забивали йому віддих, валили з ніг, і він на превелику силу посувався вперед. Хлопчик звивався у нього в руках, упинався зубами в шию, Торн кричав від болю, але йшов далі. Крізь перекоти грому пробилося завивання поліційної сирени, чоловік навпроти, перехилившись через підвіконня, несамовито кричав Торнові, щоб він пустив дитину. Але Торн нічого не чув і все ближче підступав до церкви. Дико ревонув вітер, і Деміен відчайдушно вчепився руками Торнові в обличчя. Один палець влучив просто в око, Торн упав на коліна і майже наосліп потяг хлопчика до високого ганку. Вогненна стріла блискавиці порвалася вниз і вдарила зовсім поруч, але Торн уже ступив на сходи й, напружуючи останні сили, тягнув Деміена нагору. Одначе подужати його вже не міг, бо виснажився до краю, а хлопчик, навпаки, ще лютіше дряпав йому нігтями обличчя й молотив ногами в живіт. Торн задихався. Надлюдським зусиллям він повалив малого на сходи, застромив руку до кишені й намацав згорток з ножами. Деміен пронизливо заверещав і вибив згортка в нього з руки. Блискучі кинджали розсипалися на сходах довкола. Торн схопив один з них, силкуючись другою рукою вдержати Деміена. Знову завила поліційна сирена і нараз замовкла. Торн замахнувся кинджалом.

— Стій! — долинуло з середини вулиці, і з-за запони дощу виринули два полісмени.

Один з них на бігу висмикував з кобури револьвера.

Торн поглянув на них, потім на хлопчика і враз, нестямно закричавши, щосили вдарив кинджалом.

Дитячий зойк і револьверний постріл пролунали воднораз. На мить запала тиша. Полісмени прикипіли до місця. Торн закляк на сходах перед розпростертим тілом хлопчика. Потім відчинилися високі двері собору, крізь завісу дощу на ганок вийшов священик і з жахом утупив очі в ту моторошну німу картину.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вість про страшну трагедію швидко поширилася по всьому Лондоні, а потім розлетілась і по інших країнах. Поголос набирав просто-таки неймовірних форм, чутки суперечили одна одній, і репортери протягом двох діб тримали в облозі лікарню, намагаючись вивідати в персоналу, що ж усе-таки сталося насправді. Нарешті, третього ранку, лікарі вийшли до вестибюля, і навколо них ураз задзижчали телекамери. Із заключним повідомленням виступив Грут Шуур, провідний хірург, спеціально викликаний з Південної Африки.

— Мені випав сумний обов’язок повідомити вас, що о восьмій годині тридцять хвилин ранку містер Торн помер. Ми зробили все можливе, щоб урятувати йому життя, але характер поранення не залишав жодної надії на одужання…

По юрмі репортерів перебігло сумне зітхання, і лікар почекав, доки все стихне.

— Більше додати мені нічого. Заупокійна відправа відбудеться в соборі Всіх Святих… там, де й сталася трагедія… Потім тіло відвезуть до Сполучених Штатів для поховання.

У Нью-Йорку, на катафалку, за яким розтяглася довга валка лімузинів, стояли поряд дві труни. Попереду їхав полісмен на мотоциклі. Коли процесія дісталася кладовища, там уже зібралося чимало люду. Охорона із служби безпеки тримала сторонніх на відстані, а прибулі з катафалком родичі та офіційні особи підійшли до двох свіжовикопаних могил. Біля постаменту з американським прапором стояв священик у білій сутані. Залунала музика, і труни поставили перед священиком. Якийсь робітник квапливо перевіряв механізми, що мали спустити труни в могили.

— Сьогодні ми глибоко сумуємо, — протягло заговорив священик, — з приводу дочасної смерті двох членів нашої людської родини. У свою мандрівку назустріч вічності вони взяли з собою і частку наших душ. Тож посумуймо не про них, що віднайшли вічний спокій, а про себе самих. Хоч яке коротке було їхнє життя, це життя скінчилося, і ми маємо бути вдячні їм за той недовгий час, що його вони поділили з нами…

Люди непорушно стояли довкола, хто тихенько схлипуючи, хто мовчки; багато хто прикривав долонею очі від яскравого сонця.

— Ми кажемо сьогодні останнє «прощай» синові великої людини, що був народжений у багатстві та благоденстві й мав усі земні втіхи, про які тільки можна мріяти. Та його приклад показує нам, що самого земного благоденства ще не досить…

За