Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Безпритульні на лавках — таке тут звичне явище, і з цих нещасних безборонних злидарів можна вільно познущатися. Повз ту лавку, поки я сидів на ній, пройшло, мабуть, тисяч п'ятдесят народу, але в жодного з нагоди такого урочистого свята, як коронація, не заговорила душа, ніхто не підійшов і не сказав тій жінці: «На ось шість пенсів на нічліг». Зате жінки, особливо молоді, кидали ущипливі зауваження про те, як ця бідолашна куняє, і незмінно викликали цим сміх у своїх кавалерів.

Мене вже починав дратувати цей потік гулящих лобуряк, і я зловтішно пригадав собі, що за даними статистики кожен четвертий дорослий мешканець Лондона приречений кінчати життя у благодійному закладі — в робітному домі, шпиталі чи богадільні.

Я завів розмову із своїм сусідою. Йому п'ятдесят чотири роки і, доки мався на силі, він був докером. Тепер йому лише вряди-годи щастить дістати роботу, хіба як е велика потреба в робочій силі, бо в часи застою воліють молодих та дужчих. А тепер ось уже тиждень він тиняється від лавки до лавки по набережжю; але на той тиждень шанси кращі, і йому, може, перепаде робота на кілька днів, отже, й постіль у якій нічліжці. Все життя він провів у Лондоні, ото тільки що з 1878-го п'ять років прослужив за кордоном, в Індії.

Авжеж, він охоче щось би з'їв; та й дівчина теж. Таким, як вони, тепера особливо сутужно, хоч, правда, поки поліцаї мають клопотів по вуха, то бідацтво може собі трохи більше поспати. Я розбудив ту дівчину, чи радше, жінку, бо їй було «двадцять а вісім, сер», і ми рушили до кав'ярні.

— Скільки-то праці почіпляти ці вогні, — сказав чоловік, дивлячись на розкішно ілюміновану будівлю. Робота — в цьому полягав увесь сенс його існування. Все своє життя він працював, і зовнішній світ, як і себе самого, він міг оцінювати тільки з погляду виконаної праці.

— Коронація — то воно трохи й добре, — вів він далі. — Дають людям роботу.

— Але ж у вас у животі однак порожньо, — зауважив я.

— То так, — погодився він. — Я пробував, та не поталанило. Вік мені на заваді. А ти на якій роботі? Морячок, еге? Я 'дразу по одежі взнав.

— А я знаю, хто ви, — втрутилася дівчина, — ейталієць.

— Та ні ж бо, — гаряче заперечив чоловік, — Він янкі, от він хто. Я знаю.

— Господи боже, ви тільки гляньте! — вигукнула вона, коли ми вибилися на Стренд, що задихався від горлатого й підпилого святкового натовпу. Чоловіки ревли, а дівчата виводили пронизливими похриплими голосами:

Гей, в день коронації будуть говації,

Буде в нас свято, будем гуляти, будем «гурра» ми шалено кричати,

Нам на веселощі буде дано херес і віскі, і добре вино,

В день коронації — добре вино!

— Ну й замурзалась я за таким життям, — сказала жінка, вже сидячи в кав'ярні й витираючи з кутиків очей бруд і дрімоту. — А надивилась я сьогодні всього, так цікаво, тільки якось журно одній. А герцогині і всі леді в таких ладних білих платтях. Та й гарні, такі ж гарні!

— Я ірландка, — відповіла вона на моє питання. — Звуся Айторн.

— Як? — перепитав я.

— Айторн, сер; Айторн.

— А як по буквах?

— Га-а-йо-те-о-ер-ен, Айторн.

— О, — сказав я, — то ви ірландка-кокні.

— Еге ж, сер, в Лондоні й народжена.

Вона мирно жила вдома, поки батько не загинув від нещасливого випадку, лишивши її напризволяще. Один брат її у війську, другий утримує за двадцять шилінгів на тиждень (та й то не завше) жінку й восьмеро дітей і нічим не може їй допомогти. З Лондона вона виїздила раз у житті, за дванадцять миль десь до Ессексу; збирала там три тижні фрукти.

— І вернулась відти смаглява, наче ягідка. Не повірите, але бігме, що правда.

Востаннє вона працювала в одній кав'ярні, від сьомої ранку до одинадцятої ночі, за що діставала п'ять шилінгів на тиждень при хазяйських харчах. Потім занедужала, а відколи вийшла з лікарні, не може знайти ніякої роботи. Вона ще чується досить слаба, а тут іще дві ночі просто неба…

Обоє вони, цей чоловік і ця жінка, поглинали неймовірну кількість їжі, і лише по другій та третій порції почали потроху вгамовуватися.

А раз жінка простягла руку через стіл, помацала тканину мого піджака та сорочки й зауважила, що янкі носять добрий одяг. Себто про мої лахи! Я аж зашарівся; але придивившись уважніше до їхньої одежі, відчув, що я й справді досить гарно і пристойно вбраний.

— Чим же все це для вас кінчиться? — спитав я їх. — Адже щодень до похилого віку все ближче.

— Робітний дім, — відповів він.

— Хай мені абищо, як моя нога туди ступить! — спалахнула натомість вона. — Надіятись мені нема на що, я це знаю, та помирать буду на вулиці. Ніяких мені робітних домів, дякую красно. — Запала тиша, і вона ще раз презирливо пирхнула — Нізащо!

— Ну ось ви всю ніч протиняєтесь вулицями, — розпитував я. — А як же вранці ви добуваєте собі попоїсти?

— Як нема в кишені пенні завалящого, то силкуєшся десь на нього розжитись, — пояснив чоловік. — Тоді йдеш до кав'ярні і замовляєш кухоль чаю.

— Так чаєм хіба ж наїсися? — заперечив я. Обоє вони хитро всміхнулися.

— Ти собі сьорбаєш чай поволеньки, — вів далі чоловік, — щоб розтягти чим подовше. А сам зириш пильно на всі боки, чи хто не зоставив де недоїдка.

— Просто диво, скільки, бува, недоїдків лишають, — докинула жінка.

До мене почало доходити.

— Вся штука в тому, — тим часом розважливо пояснював чоловік, — щоб розжитись на один пенні.

Коли ми вже виходили, міс Гайторн підібрала на сусідніх столах кілька шкоринок і порозпихала собі десь межи лахи.

— Не пропадати ж добру, — сказала вона; на ті слова докер кивнув головою, ховаючи й собі кілька шкоринок.

О третій ранку я проходив набережною. Для безпритульних цієї ночі був празник, бо поліцію носило деінде; і на кожній лавці повно поснулих, при тім жінок не менше, ніж чоловіків, і ті, й ті переважно старші віком. Часом траплялися й хлопці. На одній лавці я побачив цілу родину: чоловік сидів, випроставшись, на руках у нього спала дитина, жінка його схилилася головою йому на плече, а на колінах у неї голова сонного підлітка. Очі в чоловіка широко розплющені. Він понуро вдивлявся у воду і щось думав, — а то недобре для безпритульного з сім'єю на руках. Мало втішного в тих думах; знаю я, та й весь Лондон це знає,