Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Йдеться про характерні зразки сучасної польської прози з новими рисами реалізму в ній, притаманними новітньому розвитку соціалістичного мистецтва, коли філософсько-історична насиченість твору поєднується з поглибленим психологізмом і оригінальністю літературних форм.

У запропонованих увазі українського читача повістях дійсність зображується через психологію героїв: оповідь ведеться в дуже популярній у польській літературі формі — від першої особи, яка дозволяє наочно розкрити індивідуальний духовний світ персонажів, характер їх світобачення та зв’язків з конкретно-історичною дійсністю певного періоду історії країни.

Всі представлені в збірці письменники пройшли через важкі випробування, були учасниками руху Опору. І нині вони роблять помітний внесок у справу відбудови Польщі на соціалістичних засадах. Тож цілком закономірно, що воєнна і громадсько-політична проблематика посідає в їхній творчості значне, а то й визначальне місце. При всій відмінності художньої манери Махеєка, Клися, Когута, Філіповича, їх єднає прагнення показати людину в усьому комплексі її соціально-політичних взаємин з оточенням, в усій своєрідності її психологічного реагування на навколишні події та вибору певної життєвої позиції.

Письменник і політичний діяч, публіцист і художник, епік і лірик — саме так можна охарактеризувати творче обличчя Владислава Махеєка (пар. 1920 p.).

З юнацьких років зв’язав себе майбутній письменник з комуністичним підпіллям. Під час війни він активний учасник руху Опору, був партизаном Армії Людової. Після війни Махеєк на відповідальній партійній і журналістській роботі. Багаторічний депутат сейму ПНР, лауреат багатьох державних нагород, з 1957 p. — головний редактор газети «Жицє літерацке» (Краків), він уособлює в своїй письменницькій і громадській діяльності органічні, непорушні зв’язки митців слова з народом.

Творчість В. Махеека тісно пов’язана з дослідженням соціальних змін у сучасному польському селі. «Якщо в майбутньому, — писав один із критиків, — хтось зацікавиться кліматом нашої сучасності, він звернеться до суворої прози Махеєка».

Багатий життєвий досвід письменника входить складовою частиною в його твори. Спогади тих часів, коли Махеєк працював секретарем повітового комітету Польської робітничої партії в Новому Тарзі, вилилися в повість «Вранці пройшов ураган» (1955). За винятком роману епічного, шолоховського плану «Рапорт не буде відісланий» (1962), в якому змальоване селянське повстання на Лемківщині в 1932 p., майже всі твори письменника тією чи іншою мірою позначені автобіографізмом.

Як і ліричний герой повісті «Змовники», Махеєк був членом Комуністичної спілки польської молоді, мріяв про вільну, демократичну, робітничо-селянську Польщу, про час, коли «громом залунає тверда хода народу, коли він підніметься проти гнобителів, рушить на розкішні палаци». Як і його герой, Махеєк виробляв своє принципове ставлення до ворожих визвольному руху угруповань, зокрема до буржуазно-націоналістичної партії народових демократів (ендеків), до якої належав батько Ванди, коханої героя твору.

Повість відтворює сувору правду життя передвоєнних років — задушливу атмосферу повітового міста, населеного здебільшого ремісниками й дрібними торговцями, що були об’єктом посиленої пропаганди націоналізму й фашизму з боку правлячих верхів.

Ліричний герой звертається до спогадів своєї юності з висоти набутого життєвого й політичного досвіду. Як і всяка мандрівка в молодість, повість перейнята журливою задумою. Чи то з підкресленою суворістю, чи то з виразною поблажливістю, але завжди з глибоким хвилюванням і теплотою, з романтичною піднесеністю він оцінює свій юнацький революційний гарт, своє перше жагуче почуття до однокласниці з гімназії Ванди. І тепер, і особливо тоді відчував він безнадійність, а то й злочинність кохання до дівчини з іншого соціального середовища, дочки заможного адвоката-ендека. Поняття революційного подвигу асоціювалося в його уяві також і з перемогою над самим собою, над своїм почуттям.

Подібно до Махеєка, зображенню нелегких шляхів досягнення соціального прогресу приділяє багато уваги у своїх творах Богуслав Когут (нар. 1925 p.).

Поет і прозаїк, нарисовець і публіцист, Б. Когут поєднує літературну працю з активною громадською діяльністю: він обирався членом Познанської міської ради, депутатом сейму ПНР, членом ідеологічної комісії ЦК ПОРП. Як і Махеєк, регулярно виступає у пресі, по радіо й телебаченню із статтями й фейлетонами.

Найбільш вагоме із свого публіцистичного доробку письменник видав 1971 р. під назвою «Листи з-під липи».

Б. Когут є автором близько тридцяти томів повістей, романів, оповідань, віршів, літературно-критичних і публіцистичних статей.

Багато його творів відзначено державними і видавничими нагородами, зокрема повісті «Браконьєри і нагоничі» (1963), «Кажани» (1964), «Кому дозволено жити» (1964), «Ще любов» (1967), «Місія поручника Куни» (1968). В 1971 р. Когут одержав премію міністра культури й мистецтва за літературну діяльність в цілому.

У центрі повісті «Кому дозволено жити» — політичні й морально-етичні проблеми в їх тісному зв’язку і взаємообумовленості.

З твору постає боротьба з контрреволюційним підпіллям і легальною опозицією, яка відверто підтримувала його. І на фоні. цього — драматичні ускладнення в межах однієї сім’ї, між братами Новаками, двоє з яких — Кароль і Чеслав — беруть безпосередню участь у тому, чим живе країна, що хвилює й надихає її передовий загін — комуністів.

Своєю повістю Б. Когут продовжує й розвиває тематичну лінію відомих радянському читачеві творів польських письменників, в яких ішлося про бойовий і трудовий ентузіазм та про труднощі перших післявоєнних років («Роздоріжжя» Є. Путрамента, «Вранці пройшов ураган» В. Махеєка, «Хрещені у вогні» В. Жукровського та ін.). Сам Когут теж звертався до цієї проблематики в попередніх своїх повістях «Рудий Мойсей» (1959), «Син полковника» (1962), «Кажани» (1964).

Герой повісті «Кому дозволено жити» Бартек Новак, уславлений партизан і офіцер Війська Польського, за задумом письменника мав послужити прикладом того, «якою величезною, тяжкою ціною завойовується революція».

В стрімкій за розвитком подій, сконденсованій у часі повісті Когут свідомо нагнітає цілий ряд обставин, що спричинились до кардинальної зміни політичної й морально-етичної позиції Бартека. Це і виявлене до нього недовір’я, коли він чудом лишився жити після смертельного бою, і втрата нареченої, і, нарешті, поява на його честь меморіальної дошки на стіні рідного будинку, в якій мовилось про його героїчну смерть і яка начебто викреслювала Бартека зі списку живих: вона чи не найбільше вразила його, штовхаючи на шлях поступової моральної смерті — на дезертирство й наступну участь у контрреволюційній банді.

Хоч запальна і нестримна вдача героя сама собою перекреслювала можливість спокійно і тверезо оцінювати ситуацію, все ж метаморфоза, яку переживає Бартек, не до кінця переконлива в творі.

Очевидно, Когута передусім цікавлять не так передумови, як кінцевий, загальний резонанс вчиненого героєм злочину.

Чималу частину повісті займає розповідь Бартека про себе самого і роздуми Кароля над найбільш відповідною й доцільною за тих умов