Читати книгу - "Остання любов президента"

— Тільки через це? — дивуюся я.

— Не тільки. Мама сказала, що вона по кочегарках не ходить!

— Кочегарки бувають різні, — заспокоюю я Миру, даючи їй зрозуміти, що ця кочегарка мені подобається.

Мій погляд зупиняється на старому продавленому дивані, що стоїть у кутку просторого приміщення. Він має дуже жалюгідний вигляд. Мабуть, на ньому вони зачали свою майбутню дитину.

Своїм поглядом я перевіряю розміри живота Мири. Її вагітність поки що непомітна.

Віконечка тут лише під стелею, до того ж дуже маленькі. Безліч металевих труб, котли, купа вугілля нам не заважають — вони ніби збоку, біля протилежної торцевої стіни, за хмарою сигаретного диму.

Я дивлюся на Миру. Вона не може відірвати погляду від Віті — патлатого худорлявого парубійка у джинсах і квітчастій «гавайській» сорочці навипуск. Але він, на жаль, не дивиться на наречену. Він теревенить із двома приятелями. Мені кортить її відволікти. Я повідомляю їй те, що до цієї миті тримав у таємниці. Повідомляю про зникнення могили й пам’ятника Давида Ісааковича.

— Це ми його перепоховали, — спокійно каже мені Мира. — На Сирецькому цвинтарі. У нього там мама лежить.

— Скільки ж це коштувало?! — дивуюся я.

— Єврейський Фонд Пам’яті за все заплатив.

Розмова вичерпана. Я, виявляється, переживав, казати їй чи ні, мучився через те, що вирішив не розповідати, а тут усе так просто! Проїхали своїм єврейським бульдозером по минулому Давида Ісааковича, переселили його до колективу, щоб не виділявся! Не дали йому залишитися після смерті таким самим відлюдьком, яким він був при житті! Ми ж бо з отцем Василієм його краще розуміли, ніж ці...

Стіл уже «накритий», люду тупцює чоловік тридцять. Саме час сідати та починати святкувати подію. Лавки, вірніше, дошки, що розташовані на табуретках, вже наготові. Потрібно подати сигнал.

— Гірко! — волаю я.

I бачу на звернених до мене обличчях повне здивування. Я дивлюся на них збентежено, але потім, прослідкувавши у напрямку погляду дівчини, прикрашеної червоними шнурочками, які теліпаються у неї на шиї й зап’ястках, розумію, що вона роздивляється мою краватку, дивиться на неї, як на кобру, що наміряється стрибнути. В її очах — затуманений жах.

«Ну, Миро, ти влипла!» — міркую я і розумію, що треба звідси йти.

Озираюся, дивлюся на молоду. А вимовити не можу нічого. Язик не повертається.

— Гей, хлопаки! — вигукує хтось голосно. — Шампаньйола перегрілася! Потрібно відкрити!

I гості починають усідатися за фанерний стіл, передають одне іншому картонні тарілочки, відкривають пластмасові судки.

«А можливо, вони всі з Молдавії? — міркую я. — Тому й видаються мені іноземцями?»

— Гей, Миро! — гукає свою наречену Вітя, поплескуючи долонею по вільному місцю на лавці поруч.

А я стою і думаю: залишитися чи піти? Стою і не знаю, що маю робити.

— Відкрий-но пляшку, бо в мене не виходить! — дівчина в чорних шкіряних шортах і маєчці простягає мені пляшку горілки.

Я з чималими зусиллями відкручую кришечку й повертаю пляшку дівчині.

— Сідай! Не миготи перед очима! — каже мені весело ця ж дівчина у шкіряних шортах і так само, як Вітя Мирі, поплескує долонею по вільному місцю на лавці. Біля неї.

Я сідаю.

— Щось мені від цієї дурі дах зносить, — скаржиться мені сусід праворуч.

Я погоджуюся. Удаю, що співчуваю. Пропоную йому налити горілки.

— Ти чого? — лякається він. — Не можна змішувати грішне з праведним!

«Гаразд, — міркую я. — «Праведне» я не курю, буду грішити.»

І наливаю собі повний пластмасовий стакан горілки.

206

Повітряний простір. 18 січня 2005 року.

За бортом «боїнга» — п’ятдесят два градуси нижче нуля. У душі — нуль. У склянці — сорокаградусна горілка. Вперше за досить довгий час я не захотів віскі. Може, тому, що в барі бізнес-класу виявилася лише пляшка «Teachers». У перекладі «Віскі вчительське». Може, це неправильний переклад. Може, це просто прізвище власника торгівельної марки. Та мене ця деталь дуже роздратувала. Вірніше, не роздратувала, а відштовхнула. Не треба мене вчити. Я про це й Володимиру казав ще сьогодні вранці перед відбуттям в аеропорт. Але він слухав мої слова з кам’яним, спокійним виразом обличчя, так ніби я городив якусь нісенітницю, а він був психіатром і перечікував мій приступ.

Ні, головні питання ми вирішили, та й на себе він узяв чимало. Рідне посольство практично розв’язало мою сумну задачу. Бідних Дмитра й Валю завтра кремують, а прах розвіють на Цюріхському кладовищі, неподалік від «Саду Льюїса Керролла», де ростуть дві троянди: «Vira» і «Oleg». Щоправда, дорослим не пропонують віддавати свої імена трояндам. Це правильно. Навіть обірване дитинство повинно мати свої привілеї.

Цього разу над моєю душею висить уже не стюардеса, а стюард. Молодий хлопець із короткою стрижкою. Він зрозумів, що я п’ю горілку. Зрозумів, що в мене важкий душевний стан. Зрозумів і сидить на передньому кріслі з якимось журналом у руках. Лиш інколи підіймається і ловить мій погляд, перевіряючи, чи не хочу я чогось.

Те, чого я хотів учора, сьогодні вже недосяжне. Але зараз мене переповнюють сумніви. Володимир мав рацію, наполягаючи, що дівчинка повинна поки що залишитись у Швейцарії. По-перше, їй ще немає трьох місяців. По-друге, поява в моїй сім’ї неновонародженої дитини викличе силу-силенну запитань і дасть кому-небудь привід докопатися до недавньої трагедії. По-третє, Світлані, враховуючи її сьогоднішній психічний стан, краще нічого не знати про загибель сестри й Дмитра. Звідки Володимиру відомо про психічний стан моєї дружини? Я лише зараз, згадавши його доводи, замислився: він занадто багато про мене знає! Але я не відчуваю ні обурення, ні роздратування. I намагаюся дослівно пригадати нашу вчорашню з ним розмову.

«Ми знайдемо можливість влаштувати її, Лізу, в хороші приватні ясла, — обіцяв він, попиваючи кампарі з апельсиновим соком. — Ми сиділи в приємному кабінеті посольства України в Берні. — Щоб оформити опікунство чи вдочеріння, знадобиться купа паперів і безліч часу. Прийде час, і ми самі допоможемо вам у цій справі. Але зараз удавайте, ніби нічого й не сталося. Ви просто поїхали у термінове відрядження. Ваш брат із дружиною й донькою збираються емігрувати у США. Вони отримали медичний грант. Якщо ви самі в це повірите, буде набагато краще.»

«Чому він говорив про Америку? — замислююся я. — Ні, це він просто пропонував легенду для Світлани