Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Величезна голова, що мудрує як їй заманеться! Його війни і його трутизна звідусіль злітаються до нас! Ми вже серед потопу! Ні більш, ні менш! Ох, здається, всім набридло жити усвідомлено! Тепер вони ніколи не знудяться! Й для переміни вже впирають одне одному в гузно… І в них зразу з'явилися „враження“ та „інтуїція“… Як у жінок!

А втім, чи доконечно там, де ми опинилися тепер, ще й досі зв'язувати себе зрадливим словом „логіка“? Звичайно, ні! Логіка була б радше перешкодою в очах безмежно витончених і справді прогресивних учених-психологів, що їх моделює наша доба… Фердінане, тільки не кажіть мені через це, ніби я зневажаю жінок! Аж ніяк, і ви це чудово знаєте! Але я не люблю їхніх вражень. Я, Фердінане, тварина з яйцями, вчепившись за якийсь факт, я так легко його не випущу. Ось послухайте: якось до мене прийшла була якась краля… Просила, щоб я прийняв до клініки одного письменника… Той письменник став марити. Знаєте, що він кричав уже другий місяць? „Я нищу!.. Я нищу!..“ Саме так горлав на ввесь будинок! Саме так… Можна було б сказати, ніби він опинився по той бік розуму! Письменник і справді начебто намагався знищити всі світові страждання… А проте через давнє звуження сечовивідних шляхів він отруювався власною сечею… Я без упину зондував його, крапля за краплею вивільняв од сечі. Але всупереч усьому родина й далі наполягала, що його хвороба породжена геніальністю. Я марно намагався пояснити родичам, що в їхнього письменника хворий таки сечовий міхур; вони від свого не відступалися… Як на них, письменник якоїсь миті просто впав під тягарем власного генія, — та й годі…

Кінець кінцем я таки мусив пристати на їхню думку. Ви, напевне, знаєте, що таке родичі хворого? Родичам неможливо втовкмачити, що людина, рідна їм чи ні, — це, зрештою, гнилля з невизначеним діагнозом… За такий непотріб вони б ніколи не заплатили…

Баритон уже двадцять років ненастанно задовольняв дріб'язкове марнославство родичів. Родини хворих завдавали йому чималого клопоту. Я знав: Баритон терплячий і досить урівноважений, а проте він беріг у серці залишки давньої непримиренної ненависти до родин. Коли я спілкувався з Баритоном, він був роздратований і затято шукав способу визволитись, тим або тим чином зразу й довіку вивільнитися з лещат родинної тиранії… Кожен має свої підстави тікати від внутрішніх злиднів і кожен, досягаючи мети, вдається, залежно від обставин, до якогось вигадливого способу. Щасливі ж ті, хто вдовольняється борделем!

Якщо говорити про Парапена, то він, обравши шлях мовчання, здавалося, був щасливий. А Баритона я зрозумів тільки згодом, він свідомо запитував себе, чи зможе коли визволитись від родин, від потреби коритися їм, від тисяч огидних дрібниць пансіонної психіатрії, — звільнитися від власного становища. Баритон так тягся до чогось цілковито нового та відмінного, що, власне, вже дозрів до втечі, про що безперечно свідчили його критичні висловлювання. Баритонів егоїзм занапащався під тягарем рутинних обов'язків. Старий уже нічого не спромагався сублімувати, прагнув просто піти геть, перенести своє тіло кудись-інде. Баритон — не музика, що грає за жалюгідне су, йому, щоб розпрощатись із психіатрією, треба, немов ведмедеві, все перекинути.

Баритон, дарма що вважав себе за розважливого, визволився через скандал, гідний усілякого жалю. При нагоді я спробую розповісти, як усе відбулося.

Щодо мене, то тієї миті робота Баритоновим асистентом видавалась мені цілком прийнятною.

Лікувальні процедури були не обтяжливі, але подеколи я відчував, як мене охоплює неміч, коли, скажімо, задовго розмовляв із пансіонерами, — якесь запаморочення, немов хворі затягли мене дуже далеко від звичного берега й разом з ними я, навіть не усвідомлюючи цього, тягнучись за звичними безневинними словами, догрібався до самого осереддя їхнього безумства. Якусь мить запитував себе, як вийти з цього стану й чи часом я, ні про що не здогадуючись, не опинюся коли замкнений у межах їхнього безуму.

Тож я зупинявся на небезпечному краї божевілля, на його, так би мовити, узліссі, бо в згоді з власною вдачею завжди намагався бути люб'язним із хворими. Я ще не хилився в безодню, проте ввесь час відчував загрозу, неначе божевільні підступно тягли мене в нетрища свого міста, міста, де, якщо, дослухаючись до непевного гамору, посуватися поміж запінених будинків із текучими, непричиненими вікнами, дедалі дужче розмиваються вулиці. Двері й земля під ногами кудись сунулись, але тебе однак долало бажання зайти ще далі, щоб дізнатися, чи вистачить сили, аби серед тих руїн віднайти свій розум. Адже розум, так само як добрий гумор і сон у неврастеніків, скисає дуже швидко. На думці вже тільки одне: власний розум. Думати про щось інше несила. Нічого не виходить. Жарти скінчилися.

Отак, ідучи від сумніву до сумніву, ми дожили до четвертого травня. То був справді славетний день. Того дня я чомусь почувався так добре, немов сталося диво. Пульс сімдесят вісім ударів. Як після доброго обіду.

Аж раптом усе перекрутилося! Мене мов корчі схопили, все пішло шкереберть. Людські обличчя перекошувались. Люди стали терпкі, наче кислиці, й ще лихіші, ніж доти. Видершись, безперечно, надто високо, нерозважливо високо по шкалі здоров'я, я раптом упав перед дзеркалом, із пекучим жалем спостерігши, що старію.

Уже не зважаєш ні на бридоту, ні на перевтому, коли надходять ті капосні дні, що осідають між носом і очима, коли для багатьох чоловіків на довгі роки нема вже нічого іншого. А для чоловіка цього ще й як забагато.

Я раптом відчув бажання щонайшвидше повернутись у „Тарапу“. Бо Парапен тепер уже й зі мною перестав розмовляти. Але в „Тарапу“ мені не йняли віри. Дуже важко не мати нікого, крім свого начальника, хто б підтримував тебе і духовно, й матеріально, надто коли той начальник психіатр, а в тебе самого немає великої певности за власну голову. Треба кріпитися. Не казати нічого. Тож нам зосталося розмовляти вдвох лише про жінок: чудова тема, завдяки якій я ще міг сподіватися бодай інколи розважити Баритона. Він навіть гадав, ніби в цьому питанні я маю певний досвід, невеличкий запас огидних знань.

Проте в тім, що Баритон ставився до мене трохи зневажливо, не було нічого поганого. Начальникові завжди спокійніше, якщо його підлеглі не надто піднесені духом. Раб за всяку ціну повинен бути гідний невеличкої, ато й набагато більшої зневаги. Сукупність властивих йому дрібних моральних і фізичних вад виправдовує долю, яка його пригнічує. Земля тоді обертається краще, оскільки кожен опиняється на своєму заслуженому місці.

Отже, людина, яку використовують, має бути обмежена,