Читати книгу - "Темний ліс"

— То будинок нашої сім'ї досі на місці?

— Права на землю були продовжені по тому, як збіг стандартний сімдесятирічний термін, але я недовго прожив у нашому домі, бо його знесли. Натомість купив схожий будиночок неподалік, але жодного разу так і не побував у ньому, — вів далі Ши Сяомін. — На сьогодні в місті лишилося не більше одного відсотка тодішньої чисельності населення. Знаєш, тату, що зараз нічого не варте? Оті будинки, заради яких ви горбатіли все життя. Тепер вони майже всі порожні. Хочеш — обирай будь-який і живи.

Ло Цзі нарешті вдалося вклинитися в розмову:

— То всі пробуджені живуть у старому місті?

— Та де там! Майже всі мешкають за містом. У місті надто вітряно й скрізь пісок. Ну й роботи немає. Хоча й від'їхати далеко від підземного міста не зможеш: струм-бо потрібен.

— І чим ви всі займаєтеся? — запитав Ши Цян.

— А ви як гадаєте: у чому ми вправні й що «діточкам» не до снаги? Фермерство, звісно. — Ши Сяомін, як і решта пробуджених, називав «дітьми» всіх сучасних людей, незалежно від віку.

Машина, рухаючись на захід, нарешті виїхала за межі міста, й піщаних переметів поменшало, тож і швидкість на шосе трохи підвищилася. Ло Цзі впізнав стару автостраду Пекін–Шицзячжуан, хоча узбіччя вкривали чималі бархани, що ніби силкувалися проковтнути останні старі будівлі. Велика китайська рівнина перетворилася на безкраю пустелю, де-не-де поцятковану оазами, оточеними рідколіссям. За словами Ши Сяоміна, саме тут мешкали більшість пробуджених.

Ши Сяомін з'їхав із траси до однієї з таких оаз, забудованої невисокими спорудами. Це поселення мало назву «Нове життя-5» і було захищене зусібіч культивованою лісопосадкою. Вийшовши з машини, Ло Цзі відчув, що потрапив у минуле: рівненькі ряди шестиповерхових будинків, перед ними за кам'яними столами старі грають у шахи, матері заколихують немовлят у візочках, на вкритому залисинами футбольному полі, трава якого силкується пробитися крізь пісок, гурт дітей ганяє м'яча…

Ши Сяомін мешкав на шостому поверсі. Його теперішня дружина була на дев'ять років молодша й лягла у гі-бернацію через рак печінки на 21-му році кризи. Її вилікували ще до пробудження, як і більшість таких хворих, тож зараз вони виховували чотирирічного сина, який відразу почав називати Ши Цяна дідом.

До приїзду гостей накрили розкішний стіл із численними стравами зі справжніх тутешніх фермерських продуктів і навіть з курятини та свинини з довколишніх господарств. Дорогих гостей щедро частували саморобними напоями. За стіл покликали й трьох сусідів, які так само, як і Ши Сяо-мін, лягли в гібернацію в першій хвилі охочих, коли це ще коштувало чималих грошей. Подібне задоволення могли собі дозволити лише багатії та золота молодь. Проте нині, за більш ніж сто років, вони всі перетворилися на звичайних людей. Ши Сяомін окремо відрекомендував одного чоловіка, повідомивши, що це онук ошуканого колись ним старого Чжана Юаньчао — Чжан Янь.

— Пам'ятаєш свій заповіт про повернення видурених грошей? Я не забув його й узявся до справи, щойно вийшов із в'язниці. Так і познайомився з Янем, який тоді щойно закінчив коледж. Натхненні двома старими сусідами його сім'ї, ми започаткували власний поховальний бізнес — компанію «Високо й глибоко». Високо — то космічні похорони. Спочатку ми просто вистрілювали капсулу зі спаленим прахом померлого за межі Сонячної системи, а потім додали послуги відправлення тіла небіжчика в глибокий космос. Звісно, це коштувало чималих грошей. Глибоко — означало поховання в шахтах. Спочатку ми ховали людей у вже готових стволах і виробках занедбаних шахт, але згодом через широку популярність такого способу поховання довелося копати нові. Тоді багато людей переймалися захистом поховань від плюндрування трисоляріанами.

Чжан Янь з вигляду здавався старшим — десь під шістдесят. Сяомін пояснив, що його розбудили раніше й він прожив близько тридцяти років, перш ніж знову ліг у гі-бернацію.

— А в якому статусі ви тут мешкаєте? — запитав Ло Цзі.

— Маємо ті самі права, що й сучасні люди, — пояснив Ши Сяомін. — Наше поселення вважається чимось на кшталт віддаленого передмістя з правом самоврядування. Тут мешкають не тільки пробуджені, чимало й звичайних людей. Та й із підземного міста часто-густо приїздять гості, щоб розважитися.

— Ми їх кличемо «стіномацами», — продовжив Чжан Янь. — Попервах вони все намагаються активувати меню на стінах.

— То ви не бідуєте? — запитав Ши Цян.

Усі в один голос запевнили, що скаржитися нема на що.

— Але я бачив ваші поля при дорозі. Отими невеличкими посадками ви можете себе прогодувати?

— А чом би й ні? Сьогодні в місті фермерські харчі — предмет розкоші… Та й на уряд скаржитися гріх: усі пробуджені отримують соціальну допомогу, на яку можна жити цілком комфортно. Але ж має бути в людини якесь заняття? Всі до одного сучасні люди впевнені, що кожен пробуджений за покликанням землероб. Проте це маячня — жоден із нас не працював на землі до гібернації. Але нічого, впоралися.

Тема розмови швидко перейшла на події двох минулих століть.

— То що воно таке, той Великий занепад? — Ло Цзі нарешті поцікавився тим, що його турбувало найбільше.

Обличчя всіх присутніх відразу посерйознішали. Ши Сяомін мовчки доїв усе зі своєї тарілки, й лише пересвідчившись, що всі також закінчили трапезу, почав розповідати:

— Напевно, ви за останні дні вже дещо зрозуміли. Так швидко й не розкажеш. Ще років із десять по тому, як ви лягли в гібернацію, життя було безпроблемним. Проте пізніше, коли темпи економічних перетворень у зв'язку з переведенням світової економіки на воєнні рейки прискорилися, рівень життя став невпинно падати. Як наслідок — загострилися політичні протиріччя, відновилися старі конфлікти. Складалося враження, що всі вже у стані війни.

— І це не були проблеми однієї чи кількох країн, — продовжив один із сусідів. — Увесь світ потерпав від кризи. Панічні настрої ширилися суспільством. Якщо ти висловлював думку наперекір загалу, тебе оголошували членом ОЗТ чи зрадником людства. А потім і фільми з телепередачами Золотої доби людства почали цензурувати й зрештою взагалі заборонили. Проте як ти відслідкуєш виконання заборони на перегляд такого величезного масиву інформації?

— А навіщо їх було забороняти?

— Аби запобігти занепаду бойового духу, — пояснив Ши Сяомін. — І поки вистачало їжі, це ще