Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

миску з-під пластівців на кухню й сполоснув її, після чого піднявся до себе в кімнату й зачинився. Він ліг на нижню койку, втупився в планки вгорі й старався повільніше дихати і менше звертати увагу на своє серцебиття. Перегодом він почув кроки. Батько озвався з-за дверей:

— Гелі?

— Сер?

Чому в мене такий пискливий голос?

— Я, здається, казав вимикати телевізор, коли вже не дивишся?

— Так, сер.

— Вийди, допоможи мені полити мамині рослини. Думав, буде дощ, але вітер розігнав хмари.

Сперечатися Гелі боявся. Мамині квіти він терпіти не міг. Рубі, економка, що працювала в них перед Ессі Лі, навіть не підступала до густих багаторічників, які мама вирощувала на зрізання. «Змії люблять квіти», — завжди казала вона.

Гелі натягнув кеди й вийшов надвір. Сонце вже піднялося високо й припікало. Засліплений, запаморочений від спеки, він стояв на пошерхлій жовтій траві за двадцять-двадцять п’ять метрів від квітника й водив понад ним шлангом, тримаючись віддалік, наскільки дозволяло тіло.

— А велосипед твій де? — запитав батько, повертаючись із гаража.

— Я… — У Гелі похололо на душі. Велосипед його лежав там же, де він його залишив: на розділювальній смузі перед каркасним будинком.

— Я скільки разів маю казати? Не повертайся в цей будинок, доки велосипед не стоятиме в гаражі. Мені вже в печінках сидить нагадувати тобі не лишати його на подвір’ї.

 

Коли Гаррієт спустилася вниз, щось здавалося неправильним. По кухні в одній зі своїх бавовняних спортивних сукенок, які вона вдягала до церкви, пурхала мама.

— Прошу, — сказала вона, подаючи Гаррієт кілька холодних грінок і склянку молока. Іда — спиною до Гаррієт — підмітала підлогу перед плитою.

— Ми кудись збираємося? — запитала Гаррієт.

— Ні, сонечку… — Хоч голос у мами був радісний, губи були наче злегка напруженими, а через воскову коралову помаду обличчя здавалося крейдовим. — Просто подумала, що сього­дні вранці прокинуся й приготую тобі сніданок. Ти ж не проти?

Гаррієт глянула їй через плече на Іду, яка не обернулася. Вона якось незвично тримала плечі. «Щось сталося з Еді, — ошелешено подумала Гаррієт. — Еді в лікарні…» Та не встигла вона осягнути цю думку, як Іда — не дивлячись на Гаррієт — нахилилася із совком, і дівчинка вражено помітила, що та заплакана.

На неї обвалився весь пережитий за останню добу страх, а разом із ним страх, який вона не насмілювалася означити. Гаррієт боязко запитала:

— Де Еді?

Мама наче розгубилася.

— Вдома, — відповіла вона. — А що?

Грінка була холодна, та Гаррієт її все одно з’їла. Мама сіла за стіл і спостерігала за нею, спершись на лікті й підтримуючи руками підборіддя.

— Смачно? — невдовзі запитала вона.

— Так, мем. — Не розуміючи, що сталось і як діяти, Гаррієт цілком зосередилася на грінці. Тоді мама зітхнула; Гаррієт підняла голову й саме встигла побачити, як вона досить пригнічено підводиться з-за столу й випливає з кухні.

— Ідо? — прошепотіла Гаррієт, тільки-но вони опинилися на самоті.

Іда похитала головою й не сказала нічого. На обличчі в неї не проступало жодних емоцій, але нижні повіки очей ледве втримували великі скляні сльози. Тоді вона підкреслено відвернулася.

Гаррієт стетеріла. Вона вирячилася Іді в спину, на перехрещені лямки фартуха поверх бавовняної сукні. Чулися всілякі дрібні звуки, кришталево-чіткі, небезпечні: гул холодильника, дзижчання мухи над раковиною.

Іда висипала сміття із совка у відро під раковиною, тоді зачинила шафку.

— Пощо ти на мене донесла? — спитала вона, не обертаючись.

— Донесла на тебе?

— Я з тобою все була добра. — Іда тернулася повз неї, поставила совок на місце на підлозі біля водонагрівача, поруч зі шваб­рою й мітлою. — Нащо тобі треба, щоб у мене проблеми були?

— За що донесла? Я нічого не казала!

— Казала, звісно. І знаєш, шо ще? — Гаррієт зіскулилася від прямого погляду червоних очей. — Через тебе ту бідну жінку в хаті містера Клода Галла звільнили. Так, через тебе, — перервала вона вражене затинання Гаррієт. — Містер Клод учора вечором туди поїхав, і ти би чула, як він говорив з тою бідною жінкою, як із псом якимсь. Я всьо чула, і Чарлі Ті так само.

— Я нічого не казала! Я…

— Ти себе послухай! — просичала Іда. — Встидалась би. Казати містерові Клоду, шо та жінка хоче хату їм спалити. А далі шо, вдома хвинтишся і кажеш мамці, шо я тебе зле годую.

— Я на неї не наговорювала! То Гелі!

— За нього не говориться. Я про тебе.

— Але ж я йому сказала не казати! Ми були в нього в кімнаті, а вона почала гупати у двері й кричати…

— Так, а далі ти шо робиш, ідеш додому й доносиш на мене, ти, саме ти. Взлостилася на мене, коли я вчора пішла, бо не хотіла просиджувати після роботи, байки вам оповідати. І не переч.

— Ідо! Ти ж знаєш, як мама все плутає! Я сказала тільки, що…

— А я тобі скажу, чого ти так зробила.