Читати книгу - "Пастка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Солом’яник, як його називала Жервеза, насправді був лише купою соломи, зваленої в кутку. Ліжко і постільна білизна мало-помалу перекочувала до околичних перекупників. Спочатку, під скрутний час, вона розпорола матрац і смикала звідти жменями вовну, яку виносила під фартухом і продавала по десять су за фунт на вулиці Бельом. Далі, коли матрац спорожнів, одного ранку вона віддала за тридцять су й сам чохол, щоб купити кави. Слідом пішли подушки, потім підголівник. Лишилось тільки голе дерев’яне ліжко, яке вона не могла винести через Бошів, що збурили б увесь будинок, якби побачили, як від домовласника вислизає гарантія виплат. Та попри це одного вечора вона з чоловіковою поміччю підстерегла Бошів, що саме влаштували гульбу, і спокійненько винесла ліжко шматок за шматком: бічні дошки, бильця, раму. Виручені десять франків вони проїли за три дні. А хіба їм погано на солом’янику? Але навіть полотняна насипка пішла слідом за чохлом матраца; остаточно позбувшись таким чином постелі, вони об’їлися хлібом після того, як голодували цілу добу. Одним махом віника солому змітали докупи, здіймаючи у повітря порохно, що згодом осідало на старе місце, яке було такими самим бруднющим, як і все довкола.
Лягаючи на ту купу соломи, повністю вдягнена Жервеза згорталася калачиком і ховала ноги під подерту спідницю, щоб було тепліше. Того дня, скрутившись клубком, широко розплющивши очі, вона снувала аж ніяк не веселі думки. А хай йому лихо! Не можна далі жити без їжі! Вона вже не відчувала голоду, а лиш свинцеву важкість у шлунку, тимчасом як голова здавалась їй порожньою. Авжеж, у чотирьох стінах цього барлогу приводу для веселощів точно не знайдеш! Тепер це була справжня собача буда, в якій хорти, що ходять по вулиці в накидках, не жили б ні за що на світі. Потьмянілими очима вона роздивлялася голі стіни. Вже давно все перейшло до ломбарду. Лишалися тільки комод, стіл і стілець, але мармурова стільниця й шухляди комода зникли так само, як і дерев’яне ліжко. Навіть після пожежі не було б такої пустки, всілякий дріб’язок давно пішов за водою: спочатку дзиґарі за дванадцять франків, а насамкінець родинні світлини, рамки від яких забрала якась перекупка, досить люб’язна жіночка, що так само взяла в неї каструлю, праску, гребінець і давала по п’ять су, три су, два су — за кожну річ по-різному, — якраз щоб повернутися додому з куснем хліба. Нині не лишилося нічого, крім старого зламаного гасила, за яке перекупка не захотіла дати й одного су. О, якби вона знала, кому продати сміття, пил і бруд, то негайно відкрила б крамницю, адже грязюки в кімнаті не бракувало, так само як і павутиння по кутках; і хоч воно, може, й допомагає при порізах, та нема такого гендляра, що купував би його. Тоді Жервеза відвернулася й, облишивши надію на бодай якийсь виторг, ще дужче скоцюрбилася на солом’янику і почала дивитися крізь вікно на обважнілі від снігу хмари, на тьмаве світло, що проймало холодом до самих кісток.
Ото вже клопоту! Чого ради доводити себе до такого стану й морочити собі голову? Якби вона могла принаймні покуняти! Але обшарпана халупа ніяк не йшла їй з голови. Пан Мареско, власник будинку, власною персоною приходив напередодні й сказав, що виселить їх, якщо вони протягом тижня не заплатять за два минулі квартали. Що ж! Нехай виганяє, на бруківці їм точно не буде гірше! Уявіть собі цього нахабу в пальті та вовняних рукавицях, що приходив нагадати про комірне так, наче в них десь схована повна калитка грошей! Хай йому грець! Та якби це було справді так, то замість класти зуби на полицю вона напхала б собі пельку! Справді, цього пузаня вона вважала за страшенну наволоч і мала його собі самі знаєте де, та ще й глибоко! Те саме було з дурною худобиною Купо, який тепер, щойно з’являвся додому, кидався її лупцювати: він їй був до того ж місця, що й домовласник. Останнім часом те місце мало б бути збіса просторим, бо туди вона посилала всіх на світі, — так хотілося Жервезі скараскатися людей і свого життя. Велось їй, як снопам на битому току. Купо мав ломаку, яку називав ослячим віялом, і так нею обмахував свою стару, що треба було бачити, так періщив, аж мило вставало! Вона, теж не надто ґречна, кусалася й дряпалася. Отак вони й товклися в порожній кімнаті, перебиваючи стусанами голод. Але врешті-решт їй стало байдуже до духопеликів, як і до всього іншого. Купо міг понеділкувати хоч цілими тижнями, йти в загул на довгі місяці, повертатися одурілим від випивки й дубасити її — вона вже до всього звикла, він просто їй обрид, от і все. В такі дні вона й посилала його до дупи. Так, до дупи ту свинюку! До дупи Лорійо, Бошів і Пуасонів! До дупи цей квартал, де нею гидують! Хай хоч весь Париж туди йде — вона відправить його одним махом, жестом велично байдужим, і тішитиметься своєю помстою.
Людина призвичаюється до всього, та ніхто ще, на жаль, не зміг звикнутися з життям без їжі. Це єдине, що надокучало Жервезі. Їй було байдуже, що вона остання з останніх, що опинилася на самому дні болота, що люди обтрушуються, коли вона проходить повз них. Цим вона більше не переймалася, тимчасом як голод нестерпно скручував їй кишки. О, вона давно вже попрощалася зі смачненькими стравами й опустилася до того, що глитала все, що попадалося. Тепер, коли траплялася нагода побенкетувати, вона купувала в різника м’ясні обрізки по чотири су за фунт, що бозна-скільки валялися й чорніли в мисці, вкидала його до картопляного варива, яке помішувала на дні горщика. Або ж тушкувала яловиче серце — після такого їдла вона аж пальці облизувала. Час від часу, коли в неї було вино, вона вмочувала в нього хліб і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка», після закриття браузера.