read-books.club » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

166
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 123 124 125 ... 138
Перейти на сторінку:
посвідчення, він продовжив:

– Стогнав той неборака весь час, доки я з моїм добрим знайомим просидів. Так-так, це було вчора, знаєте… А сьогодні вже і слід його прохолонув. Чи можете підказати, куди подівся цей бідолаха, га?..

Зблідлий лікар вбито мовчав, тоді Спартак милостиво кивнув:

– А втім, не переймайтеся, Назар Амосович мені вже й без вас про все повідав. І знаєте, що скажу вам, шановний? Дуже скидається на те, що смерть цього нещасного посеред ночі сталася через службову халатність ваших п’яних санітарок! А це, знаєте, цілком тягне на статтю…

Горопашний лікар відсахнувся, що спричинило щирий сміх Спартака:

– Ні-ні, шановний, для початку це тягне на статтю в нашому журналі «ПіК», а не на ту статтю, про яку ви подумали! Я ж журналіст, а не прокурор, тому не відбиратиму їхній хліб у судової влади. А от статтю в нашому чудовому журналі я забезпечу з гарантією. О-о-о, що за стаття там з’явиться буквально в перші дні Нового року – м-м-м!.. Просто пісня. Завтра ми доверстуємо останнє в цьому році число, але статтю я накатаю сьогодні ж в обід. А далі номер піде до друку – отож все буде так, як я сказав.

От тільки як би назвати матеріал, га?.. Можна отак: «Передноворічний жахлик у хірургічному відділенні лікарні номер п’ятнадцять Києва». Хоча ні: для назви задовго – отож хай це буде підзаголовок… Тоді отак: «Смерть під ялинкою». Чи отак: «Смерть у білому халаті»… Як краще?! На вашу думку?..

– Треба переговорити. На пару слів буквально…

Відчутно хитнувшись, лікар пошкандибав до вхідних дверей палати.

– Поговорити треба? Гм-м-м… Що ж, поговоримо.

Спартак попрямував слідом за лікарем. На ходу озирнувся й підморгнув бомжеві. Про себе попутно відзначив, що тепер Дунець і другий пацієнт дивляться на нього з неприхованим отетерінням.

Вони вийшли в коридор, сходами спустилися до напівтемного холу першого поверху, де їх ніхто не міг почути.

– Ну, а тепер, коли ми нарешті лишилися сам на сам, поясніть, будь ласка, як ваша людська совість дозволяє викидати хвору, з температурою, літню людину на грудневий мороз?! Чи у вас загалом совісті не лишилося?..

– Ні-ні, це ви скажіть для початку: ви справді не родич цьому бомжеві?! Без обману, справді?..

Деякий час вони дивилися один на одного. Нарешті Спартак скривився, знов видобув посвідчення і тепер уже тицьнув його лікареві під ніс:

– Ось, гляньте знов. Посвідчення справжнє. Я справді редактор відділу «Тема» журналу «ПіК» Спартак Андрійович Сивак. Дуже люта стаття про ваше «видатне» відділення душогубів справді буде готова не пізніше, ніж за три години: мені б лише до редакції доїхати та за комп’ютер сісти. Стаття буде написана так, що не прикопаєтеся при всьому бажанні, – бо там не буде нічого, окрім правди… Як редактор відділу, місце для неї я знайду, посунувши якісь інші матеріали. Після Нового року цей реалістичний «жахлик» прочитає двадцять тисяч не найдурніших людей. І окремо я попіклуюся про те, щоб це число потрапило в Міністерство охорони здоров’я. Повірте, стаття ляже на стіл міністрові. Продовжувати далі?.. Чи ви вже уявили всі наслідки для себе й для всіх ваших колег?!

Зблідлий лікар мовчав, утупившись поглядом у підлогу.

– Я чекаю, – нагадав Спартак.

– Я теж спитав, чи ви не родичі, часом?..

– Господи, і чого ви за цей пункт вчепилися?.. Ні, ми не родичі. Просто я колись зробив про Назара Амосовича матеріал й відтоді потроху підтримую його матеріально. Ви, загалом-то знаєте, що він колись був лікарем?! Він же ваш колега! І загалом, видатна людина…

Десь за чверть години Спартак розповів коротко про життєвий шлях лікаря Дунця, про два пережиті голодомори й німецьку окупацію, про його участь у ліквідації наслідків Куренівської трагедії, про упередженість щодо «мирного атому» і моральний спротив радянській каральній психіатрії, про духовний подвиг на схилі літ – добровільний догляд за могилою Лесі Українки. Потім підбив підсумок:

– Про все це я дізнався, коли писав статтю про Назара Амосовича. А те, що цей по-справжньому інтелігентний чоловік у віці «за сімдесят» опинився на вулиці, – це його біда, а не провина. І він заслуговує на підтримку, а не на те, щоб ви вбили його, викинувши хворого на мороз.

– Він помре, навіть якщо у нас лишиться. Тільки статистику нам зіпсує.

– Чому?!

– Бо у нас немає ліків.

– Які ліки потрібні?

– Записуйте.

За кілька хвилин лікар надиктував список. Спартак усе це занотував, потім перечитав записи й мовив замислено:

– Отже, домовимося так… Я згоден взяти гріх на душу й промовчати про нещасного, якому ніхто з вас не допоміг цієї ночі. Але за єдиної неодмінної умови: ви вилікуєте Назара Амосовича й випишете звідси повністю здоровим. Я ясно висловився?! Життя врятоване за життя загублене – здається, це чесно. Але якщо ви зіграєте нечесно!.. Я вам не раджу.

Спартак потрусив у повітрі стиснутим кулаком.

– Якщо будуть ліки – поставимо на ноги вашого товариша, авжеж!..

– Ліки будуть. Неновий, але чистий одяг – також.

– Тоді домовилися?..

– Останній штрих… – журналіст зробив коротеньку паузу й запитав суворим тоном: – Ваше прізвище?..

– Навіщо воно вам, якщо ми домовилися…

– Перевірка на вошивість. Майте на увазі, що головлікар у разі чого вас покривати не стане й ваше прізвище назве, тоді я й порівняю. Отже?..

– Солодарик. Ім’я й по батькові потрібне також?

Спартак заперечно мотнув головою і позирнув на годинник:

– Прізвища вистачить. Отже, за півгодини чекайте мене на посту. Я принесу все надиктоване вами. Там все перевіримо й перерахуємо. Проте ліки зберігатимуться у Назара Амосовича: я не Рокфеллер і не допущу, щоб закупленими для нього засобами ставили на ноги інших хворих. Отож він сам видаватиме медсестрам усе необхідне.

– Як скажете.

Спартак кивнув і попрямував коридором до виходу надвір.

* * *

Наступного разу бомж зателефонував пізно ввечері.

– Щось сталося, Назаре Амосовичу?.. – з пересторогою спитав Спартак.

– Ні-ні, все гаразд, – в голосі Дунця відчувалася нестримна радість. – Спарику, зізнайся… Чого ти їм такого наговорив?!

– А що?..

– Ти б знав, як мене доглядають! Порошинки здувають! І навіть сусіду по палаті увагою не обходять. І температура у мене вже спадає…

– Ну, от бачите! – всміхнувся Спартак. – Так подіяло на них моє редакційне посвідчення. Це, Назаре Амосовичу, сила «корочки». Страшна штука!..

– Це твої «корочки» діють. А на мій паспорт вони як поглянули – то знаєш, як сварилися на те, що я його сам собі українізував?!

– Ох, Назаре Амосовичу, Назаре Амосовичу… Я вам давно говорив, що дарма ви вирізаний з газети тризуб

1 ... 123 124 125 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"