Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

проект підводного човна. Човен мав видовжену сигароподібну форму, мідний корпус був скріплений залізним каркасом. Коли човен спливав на поверхню, то складана щогла з вітрилом перетворювала його на звичайний надводний корабель. Жуль Верн добре вивчив конструкцію підводних човнів тогочасних винахідників Аунлея, Бауера, а корабель «Плонжер» — справжній гігант — письменник бачив на власні очі.

Від «Черепахи» до «Плонжера» минуло майже 90 років, але підводні човни все одно були неповороткі, повільні, а головне — не вміли зберігати рівновагу під водою. Найбільші труднощі були пов'язані з відсутністю механічного двигуна й надійної системи управління. «Наутілус», створений уявою Жуля Верна на сторінках роману, втілював у життя тогочасні наукові ідеї підводної навігації. Демонструючи досягнення науки й техніки в майбутньому, письменник оснащує підводний човен потужним електричним двигуном, про що тодішні винахідники могли тільки мріяти. Перший підводний човен, який приводився в дію електричним струмом, з'явився лише через двадцять років після того, як Жуль Верн опублікував свій роман!

Довжина «Наутілуса» — 70 метрів, ширина — 8 метрів, водотоннажність — 1500 тонн. У часи Жуля Верна ці цифри вражали, нині вони приблизно відповідають розмірам середнього підводного човна. Подвійний корпус «Наутілуса» — геніальний здогад Жуля Верна. Такий підводний човен уперше збудував французький інженер Лефеб через тридцять років після виходу роману «20 000 льє під водою» в світ.

Підводні човни були покликані до життя військовими потребами. Американський конструктор Саймон Лейк назвав «Наутілус» капітана Немо першим цивільним підводним човном. Його так захопила ідея Жуля Верна, що він присвятив дослідженням у цій галузі все своє життя.

Без сумніву, «Наутілус» капітана Немо посідає певне місце в історії підводної навігації, оскільки Жуль Верн зумів правильно визначити шляхи її подальшого розвитку й стимулював роботу винахідницької думки. Та все ж «Наутілус» — явище літературне, тому що основним завданням письменника було втілення його власних уявлень про майбутні досягнення науки і техніки в художні образи.

У березні 1869 року було розпочато публікацію роману «20 000 льє під водою» в паризькому «Журналі виховання та розваг» з передмовою автора: «Сподіваюся, що й ця подорож під водами океану збагатить і зацікавить читачів так само, як і попередні, коли не більше… Бажання хоч би там що відкрити цей цікавий, вигадливий, майже невідомий світ коштувало мені неабияких зусиль і труднощів». Складність, за зізнанням самого Жуля Верна, полягала в тому, щоб «зробити правдоподібними зовсім неймовірні речі». А щоб переконати своїх сучасників, письменникові недостатньо було подати вагомий «реалістичний матеріал», — треба було змусити читачів мандрувати в уяві разом на підводному човні. Для цього він застосовує певні художні засоби.

По-перше, розповідь у романі ведеться від першої особи: професор Аронакс, працівник Паризького музею природничої історії, автор багатьох робіт з океанології, змальовує те, що він насправді бачив під водою.

Основним чинником «переконливості» є наукові дані, якими рясніє роман. Взяті з наукових праць відомості й детальні описи підводної флори та фауни, будови морського дна подаються в романі цілими блоками через певні інтервали, що цілком засвідчує реальність незвичайної подорожі. Це саме стосується й посилань на історичні події, а також конкретні географічні маршрути «Наутілуса».

Тут доречно нагадати, що творчою мрією Жуля Верна була поема про море. Наукових описів для цього було замало, і тут на авансцену роману виступають міфічні та романтичні мотиви.

Професор Аронакс — солідний учений, спокійна, врівноважена людина — раптом залишає звичне середовище й, охоплений якимось містичним прагненням, мов міфічний герой, їде на пошуки невідомого чудовиська: «Я відразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя — вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати від неї людство». Буквально в останню хвилину він підіймається на борт фрегата «Авраам Лінкольн»: «… коли б я загаявся хоч із чверть години, фрегат одплив би без мене і я не взяв би участі в цій незвичайній, дивній, неймовірній мандрівці, найправдивіше змалювання якої можна вважати вигадкою».

Таким чином, випадок відіграв роль Провидіння, героя «визначено», він — обранець долі. Символічно навіть те, що досягнена мета героя суттєво відрізняється від його початкових намірів. Роман закінчується словами: «Ще шість тисяч років тому «Еклезіаст» запитував: «Хто спромігся будь-коли виміряти глибину безодні?» Відповісти йому з усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».

Знання стає пізнанням, і Аронакс зазнає справжнього перетворення. Вирваний зі свого середовища — невтаємниченого світу, він опиняється в обмеженому просторі «Наутілуса», який, власне, і є засобом прилучення до таємниць вищого порядку. У романі часто вживається епітет «чудесний» для характеристики видовищ, що не просто розраховані лише на капітана Немо й Аронакса (Консель і Нед — випадкові учасники загадкової подорожі, вони не усвідомлюють глибинної суті того, що їм дароване волею долі), а й мають символічний зміст. Так, у підводних лісах острова Креспо все «навпаки», геть порушено закони земного світу. Це свідчення того, що підводний світ — священний. Подібне значення мають і скарби (незвичайна перлина, золото затоки Віто), «вершина» Атлантиди; разюче видовище злиття двох стихій — вогню й води, коли потоки лави підводного вулкана спадають у лоно океану: повернення до витоків дійсно-таки магічне — герой «ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини»; інша висота — Південний полюс, незаймана земля як символ міфічного оволодіння світом.

Аронакс спокійно сприймає незвичайне життя на «Наутілусі». У його свідомості не раз виникає образ мушлі, в якій живе молюск:

«Мені снилося — а снів собі не обирають, — що я живу рослинним життям звичайного молюска. А грот (у надрах згаслого вулкана, де перебував «Наутілус») — моя двостулкова скойка». Але така «неволя» дає незрівнянну насолоду: крізь великий ілюмінатор підводного човна спостерігати за життям безмежної океанської безодні.

Отож Аронакс невимовно щасливий від перебування на «Наутілусі». Утім, для того, щоб виконати свою місію, він має покинути «щасливе пристановище» й повернутися до земного життя, аби розповісти людям про те, чого вони не знають: про таємниці підводних глибин і таємницю капітана Немо.

Повернення в «земний» світ, таке ж раптове й небезпечне, як і зникнення з нього, закінчується нещасним випадком у стромовині Мальстрему: дика сила відриває човен утікачів від борту «Наутілуса» й кидає його в жахливий вир. Поверненню на материк передує традиційна втрата свідомості.

Таким чином,