Читати книгу - "Король стрільців"

— Добре, добре, скажеш те все на поліції, — поклепав його по плечі пан Шмалємберґ. — Збирайся докупи, їдемо. Вже час.

— Та куш від мене! — відштовхнув його пан Бик. — То єст мій отец духовний, я належу до його парафії і маю право все йому сказати, як на сповіді. Як схочу, то й в ґрабу його поцілую.

— Ні, ні, цього вже не робіть! — відпрошувався наш парох, ховаючи руки позад себе.

— То хай отец приймуть від мене цих кілька кавалків на Службу Божу, — напирав далі пан Бик, витягаючи з кишені дебелий «баламут».

Наш парох стояв розгублений, не знаючи, що йому робити в такій вийнятковій ситуації з таким ревним «парохіянином». Аж виручив його о. Каштанович:

— На яку Службу Божу даєте? За здравіє чи за упокой?

— Що він таке заливає? — не зрозумів пан Бик.

Мій неоцінений пан інструктор поспішив із виясненням:

— Отець професор питаються, чи той фраєр, за якого даєте на Службу Божу, ще живий чи вже завалив кіти?

— А холєра його знає…

Пан Бик обняв за шию пана Шмалємберґа, відпровадив його під вікно і там пошептав йому щось до вуха. При тому, здавалося, король підземного світу ось-ось звалиться колодою на землю та й ще переверне Арсена Люпіна.

Пан Шмалємберґ звільнився з Бикових обіймів, посадив його, мов малу дитину, на «недокінчену симфонію» і справу з богослуженням з’ясував так:

— Ну, що ж… Закам’яніле серце цього розбійника зм’якло, як віск, і він хоче конче замовити Службу Божу на інтенцію того лахудри, що бухнув цибулю отця професора. Клопіт лише в тому, що ми фактично не знаємо, чи він ще живий, чи вже теплий труп. Бо ми йому всипали такого шпрайса, що він справді до завтра може копита витягнути. То ми так договорились: якщо він з того вилижеться — дамо «за здравіє», а як дасть дуба, то буде «за упокой», добре?

— Та добре, — здвигнули плечима отці духовні, бо й що інше могли сказати на таку пропозицію?

Тут раптом у кімнаті щось так заклекотало, немовби надтягала повітряна труба або яке торнадо. Всі стрепенулись, оглянулись, а то пан Бик завалився на «недокінчену симфонію», звісив туге карчило на сніжно-білий передок сорочки і захропів, аж любо.

— Ось бачите! — розвів руками пан Шмалємберґ. — За фраєром ганяється вся мундурова і тайна поліція львівського воєвідства, а той спить, як ангел. Це є, власне, той слабий пункт, що заведе його колись під стричок: хлопище здоровий, як буйвол, а голова слаба.

— А може, вишнячок був трохи заміцний? — допитувався пан Макс, ніби допрошувався похвали.

— А вишнячок ваш, пане-академік, був перша кляса, най муха не сідає. Ще раз дякую вам за почастунок, а всечеснішим отцям — за достойне товариство. Та на відхідному хотілося б і мені зробити, як то кажуть, жест, не дам же себе посоромити такому Бикові. Він замовляє Службу Божу, а я хочу дати маленький презент на церкву чи до церкви. Під хайром кажу вам — роблю це зовсім безінтересовно, не шукаючи у вас протекції на тому світі.

— Куди ми поки що не вибираємось та й вам радимо не квапитись, — всміхнувся під вусом о. Каштановим.

Тут пан Шмалємберґ спритним професійним рухом натягнув чорні рукавички і сягнув за пазуху, витягаючи звідтам якийсь предмет, дбайливо обгорнутий в бібулку.

— Хрест! — прошептав о. Володимир.

— Який дивний хрест! — завторував йому о. Каштанович. — Яка надзвичайна орнаментика й інструкція!

— Так, отче професоре, це хрест з Еспанії, — сказав із повагою в голосі бувший кандидат на священика і рабина. — Середньовічна штука, з 14-го чи котрогось там сторіччя, тут стоїть щось викарбуване по латині, в якій я ніколи не був моцний. Товар солідний, щире золото, а ці камінчики у Христовій короні з терня теж чистої води, можете повірити на слово такому спеціялістові, як я.

— Але ж звідки він узявся тут, у Львові? — дивувались отці духовні.

— Отже виявляється, прошу отців, що той магік, який свиснув «Омеґу», воював у міжнародній бригаді імени Тадеуша Костюшки в еспанській громадянській війні. Але ж відома річ, як міг воювати такий горлоріз: грабував монастирі, церкви, мордував монахів і згортав, що вдалося зарвати, до «міхалка». Може, йому було замало тих орденів та зірок, що їх дістав за свої «геройства», то взяв собі на пам’ятку ще й той хрест. А я собі міркую, що йому місце на вівтарі, в церкві, а не в злодійському мішку, правда?

На те обидва душпастирі сказали вголос, майже одночасно, ніби змовились:

— Га! Дивні діла Твої, Господи.

Не перечу, що історія, яку хочу розказати, і не вмилася до «Острова Божевільних» чи до «Пса Баскервілів», коли йде мова про атмосферу несамовитости і жахіть, що ними так і дихають ці повісті Конан Дойля. Все ж таки у нас на Богданівці мала вона, безумовно, більший розголос, як, наприклад, афера опиря Цибульського чи вбивство нещасної Люсі — Горґоновою.

Може, й донині чесні кумасі з Церковної вулиці згадують з трепетом душевним ту трагічну ніч, коли в зрадливій калабані на полі Болгарів утопився наш добрий сусід, пан Вартоломій