Читати книгу - "Великі сподівання"

Розділ 47

Кілька тижнів минуло без будь-яких змін. Ми чекали знаку від Вемміка, а він усе не озивався. Якби я ніколи не бачив його поза Літл-Брітен і не мав приємності отак по-дружньому гостювати в Замку, я б ще й засумнівався в ньому; але добре знаючи Вемміка, я не піддавався й найменшим сумнівам.

Мої справи тим часом різко погіршали, кредитори один за одним стали вимагати сплати боргів. Мені навіть почало не вистачати грошей (інакше кажучи - кишеня засвітила пусткою), і я мусив обернути на готівку деякі свої коштовні дрібнички. Але я твердо вирішив, що поки нічого не з'ясується з моїми намірами та планами, брати гроші від мого доброчинця було б нечесно. Тим-то я [376] відіслав йому через Герберта неторкане портмоне, щоб він зберігав у себе власні заощадження, і сам відчув при цьому своєрідне задоволення - не скажу, вдаване чи щире,- що от відколи він відкрився, я з його щедрості не скористався ні разу.

З часом мене опосіло прикре відчуття, що Естелла вже одружилася. Боячись дістати підтвердження цьому здогадові, хоч і майже певний у цьому, я уникав газет і попрохав Герберта (якому я виклав подробиці своєї останньої розмови з Естеллою) ніколи мені про неї не згадувати. Бозна-навіщо беріг я цей останній клаптик від шат надії, розшарпаних усіма вітрами. Але ж от хоча б і вас узяти, читачу,- навіщо допустились ви такої самої непослідовності у своєму житті минулого року, минулого місяця, минулого тижня?

Дуже невесело мені тоді жилося, і з-посеред усіх моїх тривог була одна, що ні на хвильку не давала мені спокою - вона підносилась над рештою, як ото висока гора над гірським кряжем. Щоправда, ніяких нових підстав для побоювання не було. Хоч би скільки разів я схоплювався ночами з постелі, вражений моторошною думкою, що Провіса вже викрили; хоч би з яким жахом прислухався до Гербертової ходи ввечері, чи не квапиться він з лихою звісткою, хоч би яких страхів не наганяв я собі,- життя своїм звичаєм ішло далі. Приречений на бездіяльність і повсякчасну стривоженість та неспокій, я одно тільки катався на човні й безнастанно чекав, чекав і чекав.

Бувало так, що, спустившись річкою, я не міг пробитись назад через водоверті коло арок та хвильорізів старого Лондонського мосту; тоді я полишав човна на пристані, там, де митниця, домовляючись, щоб пізніш його підігнали до сходів Темплу. Це навіть на краще виходило: я зі своїм човном ставав звичнішим явищем для річкових завсідників. З цією незначною обставиною пов'язано дві зустрічі, про які я зараз маю намір розповісти.

Одного дня наприкінці лютого я прибився до берега біля митниці, коли вже сутеніло. Спустився я разом з відпливом аж до Грінвіча, а повернувся з припливом. День був ясний і погожий, але надвечір з'явився туман і доводилося поміж суден та човнів пробиратися вельми обережно. І пливучи вниз, і на зворотній дорозі я бачив знак у Провісовім вікні: «Все гаразд».

Вечір був сльотавий, я промерз і вирішив зразу ж підкріпитись обідом. А оскільки в Темплі на мене чекали [377] години понурої самотності, я подумав, чи не сходити після обіду до театру. Той театр, де містер Вопсл досяг був свого сумнівного успіху, стояв неподалік від річки (тепер він ніде не стоїть), і ось туди я й вирішив піти. Я знав, що містерові Вопслу не пощастило з відродженням британського театру - швидше навпаки, разом з театром він і сам підупадав. На одній афіші мені якось впала в око лиховісна згадка про містера Вопсла в ролі вірного арапа при якійсь шляхетній панночці з мавпочкою. А Герберт раз бачив його, вирядженого за кровожерного східного царка, що смішив публіку розмальованою на червоне парсуною та чудернацьким ковпаком з балабончиками на голові.

Пообідав я в одному з тих закладів, що їх ми з Гербертом називали «географічними закусочними», де на кожній скатертині сліди від кухлів з портером викреслили карту світу, а на кожному ножі підливою повимальовувало морські течії - іще й досі в усіх володіннях лондонського лорд-мера ледве чи знайдеться бодай одна негеографічна закусочна! - і де я збував час, дрімаючи над хлібними крихтами, мружачись на газові ріжки й засмагаючи у гарячих повівах від обідів. Але потім я таки розворушився й подавсь до театру.

Там я побачив доброчестивого боцмана на службі його величності - героя хоч куди, от тільки штани у нього в одних місцях були занадто тісні, а в інших занадто вільні,- який насував усякій людській дрібноті капелюхи на очі, дарма що сам був великодушний та мужній, і підбивав усіх навколишніх не сплачувати податків, дарма що сам був запеклим патріотом. У кишені він мав торбу з грішми, схожу на завинутий у скатертину пудинг, і на ці гроші одружився з дівулею, вбраною у завіски з ліжка, чим дуже розважив присутніх; з цієї нагоди все населення Портсмута (в кількості дев'яти чоловік за останньою ревізією) висипало на берег і, потираючи власні руки й тиснучи чужі, заспівало: «Наливай, наливай!» Проте один темновидий плюгавець, який відмовився й наливати і взагалі нікого не слухав і серце якого (про що відверто сказав боцман) було таке саме чорне, як його мармиза, закликав двох інших плюгавців заморочити всім на світі голови; це було здійснено так блискуче (плюгавське поріддя мало великий вплив на громадське життя), що минуло піввечора, поки спромоглися знов усе направити, та й то лише завдяки тому, що один чесний дрібний бакалійник з червоним носом, у білому [378] капелюсі й чорних гетрах заховався в годиннику, маючи при собі рашпер, підслухав чиюсь розмову, тоді виліз і попристукував ззаду рашпером усіх, кого не переконала здобута ним інформація. Після цього без жодного попередження з'явився на сцені з орденом Підв'язки на грудях містер Вопсл - у ролі всемогутнього можновладця безпосередньо з адміралтейства - і заявив, що всіх плюгавців негайно відправлять до в'язниці, а боцманові він привіз британського прапора як скромну винагороду за його заслуги перед короною. Боцман через цю відзнаку вперше на віку пустив сльозу, яку поштиво витер прапором, а далі, повеселішавши, назвав містера Вопсла «ваша честь» і попросив дозволу потиснути йому руку. Містер Вопсл простяг долоню з належною гідністю і зараз же опинився затиснутим у курному кутку, оскільки решта дійових осіб заходилась танцювати