Читати книгу - "Тінь вітру"

знайдено тіло. Чоловік сидів, закинувши ногу на ногу, й дивився на церкву Санта-Марія-дель-Мар. Зграя голубів, яка дзьобала йому очі, привернула увагу місцевого мешканця, який повідомив поліцію. У загиблого була зламана шия. Пані Санмарті впізнала в ньому свого чоловіка — Педро Санмарті Монеґаля.

Коли тесть загиблого у притулку на Баньолас почув ці новини, він склав подяку небесам і сказав, що тепер спокійно може помирати.

13

Хуліан колись написав: випадкові збіги обставин — це шрами долі. Але в мене не було ніяких збігів, Даніелю. Ми — маріонетки власних підсвідомих бажань. Багато років я воліла вірити, що Хуліан — і досі той самий чоловік, у якого я закохалася. Я воліла вірити, що нам удасться жити далі, чергуючи спалахи страждань та надії. Я воліла вірити, що Лаїн Куберт помер, повернувся на сторінки книжки. Ми завжди готові вірити всьому, крім правди.

Убивство Санмарті розкрило мені очі. Я зрозуміла, що Лаїн Куберт досі живий, сидить в обгорілому Хуліановому тілі й живиться його спогадами. Він знайшов спосіб виходити та повертатися назад до квартири на Св. Антоніо, обминаючи двері, які я щоразу замикала, залишаючи його самого. Він користувався вікном, що виходило на внутрішнє подвір’я. Я дізналася, що Лаїн Куберт блукав містом і навідувався до особняку Алдаїв. Дізналася, що у нападі божевілля він повернувся до склепу, розтрощив надгробні плити й витяг з-під них труни Пенелопи та свого сина.

— Що ти накоїв, Хуліане?..

Коли я повернулася додому, на мене вже чекала поліція, щоб поставити кілька запитань стосовно смерті видавця Санмарті. Мене відвезли до поліційного управління, і після того як я чотири години просиділа в темному кабінеті, туди приїхав Фумеро, весь у чорному. Він запропонував мені цигарку.

— Ми з вами могли б стати друзями, пані Монфорт. Мої люди сказали, що вашого чоловіка немає вдома.

— Чоловік мене покинув. Я не знаю, де він.

Від сильного ляпаса я впала зі стільця. Заповзла в куток, охоплена жахом, не наважуючись підвести очей.

Фумеро став біля мене навколішки й схопив за волосся.

— Затям, смердюча хвойдо: я знайду його, а коли знайду, вб’ю вас обох. Але спершу тебе, щоб він бачив, як твої нутрощі вивалюються назовні. А потім його. Тільки спершу розповім йому, що та шльондра, яку він увігнав у могилу, була його сестрою.

— Не дочекаєшся, він уб’є тебе першим.

Я думала, він зараз почне бити мене, але Фумеро поплескав мене по щоці й відпустив. За мить я почула, як віддаляються його кроки.

Я підвелася, вся тремтячи, й витерла кров з обличчя. Досі відчувала запах рук цього чоловіка. Це був сморід страху.

Мене протримали в тій кімнаті без світла та води ще шість годин і випустили, коли настала ніч. Надворі буяла злива, все огортала імла. Коли я дісталася додому, побачила там жахливий розгардіяш. Тут побували люди Фумеро. Серед повалених меблів, розкиданих по підлозі шухляд та полиць побачила свою розірвану одежу й розірвані книжки Мікеля. На ліжку красувалася купка фекалій, а на стіні екскрементами було написано ШЛЬОНДРА.

Я побігла до квартири на Св. Антоніо, роблячи десятки химерних кіл, щомиті озираючись, щоб пересвідчитись, чи не переслідує мене хтось із Фумерових лакиз. Перетнула дах — там було по коліна води — й побачила, що двері до квартири Фортюні замкнено. Я обережно увійшла всередину, але відлуння моїх кроків підказало мені: квартира порожня. Хуліана тут не було.

Я чекала на нього до самого світанку, сидячи в темній їдальні, прислухаючись до шуму бурі. Коли світанкова імла торкнулася балконних віконниць, я піднялася на дах і подивилася на місто, яке розкинулося під шатром попелястих небес. Я зрозуміла, що Хуліан не повернеться. Я втратила його назавжди.

Побачила я його лише два місяці по тому. Увечері я сама пішла до кінотеатру — мені не хотілося повертатися до моєї холодної порожньої квартири. Десь на середині фільму — то була якась дурнувата любовна історійка про румунську принцесу, завзяту шукачку пригод, та американського журналіста, красеня з розкішною шевелюрою, — поряд зі мною сів якийсь чоловік. Таке траплялося не вперше — тоді кінотеатри кишіли безіменними чоловіками, від яких смерділо самотністю, сечею та одеколоном. У них були спітнілі тремтячі руки, які чимось нагадували мертву плоть, хоча й рухалися без упину. Я вже збиралася підвестися й попередити швейцара, коли впізнала зморшкуватий профіль Хуліана. Він міцно схопив мене за руку. Так ми й сиділи, витріщившись на екран, але нічого не бачачи перед собою.

— Санмарті вбив ти? — тихо запитала я.

— А що, за ним хтось сумує?

Ми розмовляли пошепки під прискіпливими поглядами самотніх чоловіків, яких таки повно було в партері. Вони аж зеленіли від заздрощів, дивлячись на такий явний успіх свого таємничого суперника.

Я запитала в Хуліана, де він переховується, але він не відповів.

— Існує ще один примірник «Тіні вітру», — пробурмотів він. — Тут, у Барселоні.

— Ти помиляєшся, Хуліане. Ти знищив їх усі.

— Усі, крім цього. Здається, хтось розумніший за мене сховав його там, де я не в змозі його знайти. І цей хтось — ти.

Так я вперше почула про тебе. Якийсь балакучий хвалько на ім’я Ґуставо Барсело чванився перед колекціонерами, що йому відомо, де перебуває ще один примірник «Тіні вітру». Серед шанувальників рідкісних книжок чутки розносяться швидко. І двох місяців не минуло, як Барсело став діставати від лондонських, паризьких, римських колекціонерів пропозиції продати книжку. Таємнича втеча Хуліана Каракса з Парижа після кривавої дуелі та його здогадна загибель під час громадянської війни в Іспанії роздули ринкові ціни на його твори до нечуваних висот. А темна легенда про людину без обличчя, яка розшукує книжки Каракса по всіх книгарнях, бібліотеках та приватних колекціях, щоб потім їх спалити, ще дужче збуджувала цікавість та відповідно здіймала ціни. Потяг до всього таємничого ми маємо у крові, як говорив отой Барсело.

Хуліан, який і далі переслідував відлуння власних слів, невдовзі почув ці плітки. Він дізнався, що сам Ґуставо Барсело книжки не мав: вона належала хлопчикові, який випадково натрапив на неї, а тепер, зачарований романом та його таємничим автором, відмовлявся її продати, охороняв її, як зіницю ока. Тим хлопцем був ти, Даніелю.

— Заради Бога, Хуліане, тільки не кажи, що ти збираєшся скривдити дитину... — прошепотіла я, не впевнена щодо його намірів.

Тоді Хуліан сказав мені: усі свої книжки, які він знищував, він крав у людей,