read-books.club » Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 123 124 125 ... 194
Перейти на сторінку:
невтомних косарів, що гони за гонами сунули по луках, хоч і був то гріх — косити в Зелену неділю, і всюди цвіт ромашки, і голуби коло собору, — все це сліпило очі, сяяло і полотніло, і стільки тої білини перлової, молочної, сніжистої було прещедро розіллято всюди, що кожне, глянувши довкола, думало про те, як Господь Бог, малюючи цей мирний краєвид, не пошкодував ані хисту художника, ані білила, бо вся ж долина сяяла, немов на підрешітку сир, як вона сяє й тепер, бо я ж був там недавно в Мирославі колишньому, і хоч і все там змінилося, але ж так само гарно там, так само гарно, як було колись, бо ж Україна — завше Україна, і цвісти й красуватися їй віки вічні…

Цвісти й красуватись!

4

Там, десь далі, за озером, де починався степ, сивіла ковила на обрії, прозора тирса-білоус, і видно було з височенної дзвіниці, поставленої на урвищі, над рікою Рубайлом, як виграють проти сонця панцири, гармати, шаблі та списи однокрилівців, які сьогодні заради свята не зважувались нападати знов, і мирославці раділи, що проклята війна вщухла бодай на один-єдиний деньок.

Зграйний передзвін, спадаючи в Долину, радував оборонців, і здавалось, буцім кожен, хто його чув, стає дужчим і завзятішим, легшим і чистішим, бо дзвін єднав людей у спільному пориві, як гуртують козацтво — пісня в поході, музика в танці, жалобний спів на похороні, коли людські серця калатають, як ми тепер сказали б, у єдиному ритмі, як одне велике серце народу, — і зараз ця певність єднала людей і тут, на Соборнім майдані, і там, по всій Долині, і десь на краю її, де мирославці грудьми стояли проти дужчого ворога.

Лукія, не знаючи, як їй повестися з батьком, чи казати йому про сумну вість, що привела її зараз на дзвіницю, вирішила дочекатись кінця передзвону. Зіпершись на поруччя, вона дивилась далеченько, туди, на той бік війни, за Красавицю, за видне звідсіль величезне озеро, яке, вигинаючись луком, в одному місці, насупроти замку, звужувалось аж до півверстви, бачила на тому березі — і панські хороми, і хатки в садах, і чепурні бідняцькі халупи, що тулилися в придолинку, силу-силенну гармат і гаківниць на обох берегах.

Бачила в далечині й людей.

Грудьми стояли долиняни проти однокрилівців, угодованих і добре озброєних, стояли на вузькій смузі ковилового степу, де вчора зник Омелько, де вчора ще лишався один із двох, уже закритих нині (його з дзвіниці теж досить добре було видно) виходів з Калинової Долини, що розкинулась великим амфітеатром, глибоченною чашею з нерівними краями. По течії Рубайла вхід і вихід замикали два замки, з валами та укріпленнями (замок завжди — замок), і, не зламавши їх, гетьман Однокрил не міг ані в Калинову Долину вдертись, ані міста Мирослава захопити в свої криваві лабети.

Обидва замки, Північний та Коронний, побудував тут недавно той самий француз де Боплан, що старався для польських королів, а тепер його укріплення добру службу служили волелюбному українському простолюдові.

В замку Коронному, що належав іще недавнечко графу Потоцькому, були, як водилося, й вежі, і важкі ворота попід ними, і підійманий місток, і льохи з порохом, селітрою, вугіллям та сіркою, і збудована німецьким способом порохова ступа на десяток товкачів, і понад рікою — позублені стіни з вузенькими прорізами, і на обвідній стіні — гармати, фальконети, гаківниці, і по всьому замку — житла для воїнів, для графських гайдуків та пахолків, для музик та мартоплясів, і друкарня, і панські покої, величезні пекарні та куховарні, глибоке водоймище і внутрішній замковий сад — з водограями, з мармуровими італійськими статуями, казковий сад, де Лукія тепер часом гуляла, мріючи про свого Козака.

За тим замком, за річкою, купинами та моріжками ясніли болота, де не могли пройти ні наші, ні вороги; по другий бік, за містом, бовваніли мури, що простягались аж до замку Північного. Коло міста, коло річки, коло озера сивіли лани Долини, зеленіли городи, в калинових заростях купчились діброви й прозорі березові гаї, вільшина й сріблясті верби по низках та низькодолах, старезні дикі груші…

Гончарівна оце не вперше милувалась рідним містом з височенної дзвіниці Покровського собору, і завжди щеміло серце від захоплення, а тепер — до сліз стискалося, бо ж невеселі мислі про те родинне лихо, що привело її сюди, про війну, про те, що ворог, коли Бог попустить, може-таки сплюндрувати всю оцю світову красу…

Походна козацька пісня ревонула під самим собором, марно змагаючися з шаленим овканням дзвонів, і Лукія, перехилившись через бильця, поглянула вниз, під стіни храму, і побачила, як браво виступають озброєні мирославські ремісники.

На цехових короговках, гаптованих шовком та золотом, сяяли ознаки ремества: чобіт, ножиці, меч, молот, риба, кухоль, діжка, сідло, хлібина, колесо, а цеху бортницького — бджола, божа ратайка.

Побачивши на короговці кухоль, Лукія знов гукнула батькові:

— Тату! Наші вирушили!

Але гончар не чув і того, а може, і вдавав, буцім не чує, бо за свою гончарську сотню був спокійний: сам же її й споряджав, та й вежу Гончарську в Коронному замку сам рихтував до відсічі, та й битви нині бути не могло заради Тройці, — тож він, старий цехмайстер, можливо, просто не хотів нічого зараз ні чути, ні бачити, аби надзвонитись востаннє досхочу.

Ремісничі сотні простували через Соборний майдан під проводом бувалих запорожців чи лейстрових козаків, озброєні самопалами, шаблями, келепами, списами, — народне ополчення тих часів. Виступало за ними й городове козацтво, сунули й хлібороби, що ховалися тут від ворога, мирні велетні з луками, косами, довбнями та голоблями… І всіх єднала брава козацька пісня, гуртувало єдине бажання: не втратити волі, не схилити голови.

— Тату! Погляньте, як славно йдуть! — знов намагалась привернути увагу свого старого батенька Лукія.

Та дзвонар не вгавав.

— Тату! Сніданок прохолов!

Але старий наче й не чув.

— Тату! В нас іще одні двері щось украло! — знову крикнула гончарівна і торкнулась батькової руки. — З Козаковою парсуною двері! І в стельмаха в Мельничука в коморі знято двері з Мамаєм…

Старий не чув.

Не дійшло до свідомості ошалілого дзвонаря і те сумне, з чим Лукія прийшла:

— Тату, приходив коваль Іванище!

Саливон Глек не почув і цього.

— Каже, прилетів голуб… Тату, чуєте? Голуб, тату… той самий голуб, що його брав із собою Омелько! Тату, схаменіться…

Лукія заплакала, бо з Омельком, видно, сталося щось страшне.

Та старий у захваті не бачив і сліз її, бо й не

1 ... 123 124 125 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"