Читати книгу - "Мертвим не болить"

Попалися вони по-дурному, зовсім випадково. Під вечір біля невеличкої річки набрели на самітну мисливську хатку, зайшли до неї, думаючи розжитися на щось їстівне, та марні були їхні сподівання. Нічого не знайшовши, вони пройшли далі ще дві версти: ночувати в хатці не відважилися; зморені до краю, як стемніло, полягали рядком на м'якому мосі у хвойничку. На світанку їх підняли дулами двох рушниць. Потім виявилося, що вчора біля тієї хатки їх зауважив місцевий мисливець, сказав про те братові, і вони вдвох наздогнали втікачів. Усе відбулося неждано, зненацька, якби було в них трохи більше часу, то, може, викрутилися б ще якось. Але не встигли вони опам’ятатися, як прийшла підвода, і їх відвезли на лісодільницю, звідти на пристань, далі в комендатуру. Брати мисливці, мабуть, отримали нагороду, а вони опинилися в ще гіршому становищі, ніж були раніше, до втечі. Федір дуже переживав їхню невдачу, просто з лиця спав, зчорнів весь від горя, навіть не взяв того кусня хліба, що їм кинули в каталажку. Вугор тоді, втративши якось відразу свій звичайно такий незалежний грайливо-доброзичливий тон, буркнув: «А тобі чого киснути? Тобі радіти треба». — «Чого?» — не зрозумів Федір. «А того! — недобре засміявся його товариш. — Що кабаном не став». — «Яким кабаном?» — нічого не міг второпати Федір. — «Не знаєш яким? Еге, в тому ж і вся справа, що вже не довідаєшся».

Так Федір нічого тоді й не зрозумів. Тільки пізніше, як кинули його ще в більше пекло — на торфовиська за Сиктивкаром, якось під час розмови із зеком-бувальцем він спитав, що значить це слово, і в нього потемніло в очах. Виявляється, так прозивали того наївного дивака, якого підбивали на втечу, щоб, коли вийдуть усі припаси, прохарчуватися ним у тайзі. Це був кабан.

А він — він стільки часу був йому вдячний. Він просто полюбив його — за довіру, людську увагу до себе. А той опікувався своїм кабаном... Але Вугор, — закоренілий, запеклий злочинець, убивця. Що сподіватися від нього? А як поставилося життя до нього?! Так само як той Вугор, безсердечно, безжально, жорстоко, не по-людському підступно.

А може, це йому кара від бога? За образи, які з його мовчазної згоди Миколка виніс із хати? Спочатку Ганночка була приховала їх на горищі за комином, але син, довідавшись, дістав їх звідти і побив за коморою. Мати плакала, а він, Федір, не знав, як поставитись до того. Трохи шкода було святих, з якими життя прожив, але якщо син так учинив, бо влада того потребує, то що ж... Владі він довіряв, думав що там десь, у Москві чи Мінську, сидять розумні люди, освічені, справедливі, коли вирішили, що без бога народу ліпше, то, мабуть, так і треба. Чому ліпше — цього зрозуміти він не міг. Але чи багато він тоді розумів, маючи всього дві зими церковноприходської школи. Зате його син закінчив аж сім класів, авжеж, мабуть, розумів більше за батька.

Проте бог покарав його, а не сина. Сина він нібито ще й відзначив, нагородив посадою... А якщо й сина покарає?

Дощ почав-таки сіятися з хмар, і поривчасті хвилі вітру густо обсипали краплинками води ялинові деревця. «Роздощиться, а сховатися ніде. Мабуть, треба шукати вищих, густіших ялин, але довкола така темрява, хоч око виколи. Такої глупої ночі добрі люди сидять по хатах, по лісі не вештаються», — сумно думав Федір. Дощ час від часу ніби припинявся чи навіть і зовсім, здавалося, вщухав. Та потім припускав ізнов, добре примочивши і траву, і обвисле віття ялин, Федорову голову й плечі. Він уже не рипався з насидженого місця і не лягав, — сидів, згорблений, зіщулений, час від часу здригався. Хоч і холодно було, і мокро, незручно й незатишно, але він усе-таки трошки відійшов душею — як-не-як, але вночі можна було відчувати себе в сякій-такій безпеці. А от світанку він боявся, бо хто ж його знає, куди податися вдень, де розжитися хоч на якийсь харч. Та й узагалі.... Відчувала його душа, що день принесе нові тривоги. Хоч би не приніс біди.

Десь над ранок дощ утамувався. Вітер, проте, не стишився — струшував краплини з пухнастих гілок, і здавалося, що дощ ішов безконечно. Небо над ялинами, правда, проясніло, але було воно похмуре, важке — сумне небо непогідного осіннього дня. Десь поблизу розкаркалося вороння, та так завзято, що аж луна розлягалася. Якесь гнітюче лиховісне каркання — Федір зі злістю вслухався і думав: «Ну якого біса накликають нещастя?» Він уже хотів підвестися, піти в той бік, розігнати їх, чи що. Але не було сили підвестися, хотілося сидіти отак, без руху, чи навіть прилягти після запаморочливої безсонної ночі. Помалу розвиднювалося, і поблизу стали проступати ялинові гілки, настовбурчені сухі сучки й колючки біля стовбурів і окоренків, гола, присипана глицею земля. І раптом на цьому тлі він побачив зайця. Сіренький вухань сюди-туди покрутив головою, присів на задні лапи і передніми почав старанно обтирати вусату мордочку. Федора заєць не загледів чи, може, подумав про нього, що то пень, а він сидів, боявся навіть злегка ворухнути рукою чи ногою, щоб не злякати звірка. Здається, це йому вдалося. Заєць спокійно й поважно проскакав за п'ять кроків від Федора і сховався десь у ялиннику.

А вороння все надривалося-каркало. Нападали вони на когось чи просто завели сварки у своїй зграї? Мабуть, і в них якісь нелади, подумав Федір. Як і в людей. Але ж ні, так, як у людей, не буває ні в кого із живих істот. Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере — і чорт не розбере. Серед звірячого світу деруть когось, щоб з'їсти, а серед людей — хіба щоб помучити й кинути. І взятися за наступного. Усе-таки жорстоке створіння — людина!

Може, так і сидів би він у тому ялиннику, де було хоч і не дуже затишно, але принаймні тихо, спокійно, сидів би, якби не голод. Від голоду так смоктало в нього в животі, що аж боліло під грудьми. Федір думав-гадав, ну що б його такого знайти з'їсти. У лісі, мабуть,