Читати книгу - "Орієнталізм"

копуляції араб спроможний лише на любовну гру, мастурбацію, coitus interruptus. Такими є, на мою думку, імплікації Льюїса, хоч би якими невинними здавалися його вчені розумування, хоч би якою салонною — його мова. Бо, оскільки він такий чутливий до нюансованих {409} відтінків слів, він повинен усвідомлювати, що його слова теж мають свої нюанси.

Льюїс являє собою цікавий випадок, який варто розглянути й далі, тому що його становище в політичному світі англо-американського середньосхідного істеблішменту — це становище вченого-орієнталіста, і все, що він пише, підпирається «авторитетом» галузі. Одначе протягом десь років п’ятнадцяти його праця, в основному, мала аґресивний ідеологічний характер, попри його всілякі спроби бути витонченим та іронічним. Я згадую його останні праці як надзвичайно переконливий приклад академізму, що прагне видаватися ліберальною об’єктивною наукою, але насправді є дуже близьким до пропаґанди, спрямованої проти свого предмета. Але це не має здивувати нікого з тих, хто близько знайомий з історією орієнталізму; це лише останній — і найбільш на Заході розкритикований — зі скандалів, які постійно вибухають у світі «науки».

Льюїс настільки зосередився на своєму проекті розвінчання, приниження та дискредитації арабів, що навіть ті зусилля, яких він докладав на ниві своєї діяльності як ученого й історика, здається, ні до чого путнього не привели. Так, наприклад, він пише розділ під назвою «Бунт ісламу» в одній зі своїх книжок, яка вийшла друком у 1964 p., потім знову публікує велику частину цього ж таки матеріалу через дванадцять років, трохи його змінивши, щоб він не випадав із нового контексту публікації (в цьому випадку то був «Коментар» («Commentary»), і давши йому нову назву — «Повернення ісламу». Від «Бунту» до «Повернення», звичайно ж, відбулися зміни на гірше, зміни, внесені Льюїсом для того, щоб пояснити своїм пізнішим читачам, чому мусульмани (або араби) досі не бажають угамуватися й прийняти ізраїльську гегемонію на Близькому Сході.

Погляньмо ближче, як він це робить. У обох тих фраґментах він згадує про антиімперіалістичні заворушення у Каїрі в 1945 p., що їх в обох випадках він описує як антиєврейські. Проте ні там, ні там він не розповідає нам, що саме в тих заворушеннях було антиєврейським. Більше того, як доказ їх антиєврейської спрямованості він наводить досить-таки несподіване повідомлення про те, що «на кілька церков, католицьку, вірменську і {410} православну, грецьку, було вчинено напад і завдано їм шкоди». Погляньмо на першу версію, написану в 1964 p.:

«2 листопада 1945 р. політичні лідери в Єгипті закликали народ вийти на демонстрації з нагоди річниці проголошення декларації Бальфура. Ці демонстрації швидко перетворилися на антиєврейські заворушення, в ході яких було вчинено напад на католицьку, вірменську та грецьку православну церкви і завдано їм шкоди. Який стосунок, можна запитати, мали католики, вірмени та греки до декларації Бальфура?» 145

А ось версія «Коментаря», зроблена в 1976 p.:

«Мірою того як націоналістичний рух ставав справді народним, він робився все менш національним і все більш релігійним — іншими словами, менш арабським і більш ісламським. У моменти кризи, — а таких в останні десятиліття було багато, — інстинктивна лояльність спільноти є тим почуттям, яке переважує всі інші. Гадаю, тут вистачить кількох прикладів. 2 листопада 1945 p. y Єгипті відбулися демонстрації [зверніть увагу на те, як фраза «відбулися демонстрації» прив’язується до ідеї «інстинктивної лояльності»; в попередній версії відповідальність за ці події складалася на «політичних лідерів»] в річницю проголошення британським урядом декларації Бальфура. Хоча це й не входило, безперечно, в наміри політичних лідерів, які організували її, демонстрація швидко перетворилася на антиєврейські заворушення, а антиєврейські заворушення на ще більший загальний вибух, у процесі якого було вчинено напад на кілька церков, католицьку, вірменську та грецьку [ще одна не випадкова відмінність: тут складається враження, що на багато церков, трьох різновидів, було вчинено напад; в давнішій версії згадувалося лише про три церкви], і завдано їм шкоди» 146.

Полемічною, а не науковою, метою Льюїса є показати, тут і деінде, що іслам — це антисемітська ідеологія, а не просто релігія. Йому довелося долати деякі логічні труднощі, аби довести, що іслам — страхітливе масове явище й разом з тим «не вельми популярне в народі», але ця проблема не затримала його надовго. Як засвідчує друга версія його тенденційної оповіді, він іде далі й проголошує, що іслам — це ірраціональний стадний або масовий феномен, який управляє мусульманами через пристрасті, {411} інстинкти та стихійні вибухи ненависті. Виставляючи іслам у такому світлі, він має очевидний намір налякати свою аудиторію, переконати її ніколи не поступатися й дюймом ісламові. Згідно з Льюїсом, іслам не розвивається, як не розвиваються й мусульмани; вони просто є, і за ними треба наглядати, з огляду на їхню глибинну сутність (таку, якою її бачить Льюїс), що включає в себе й давню ненависть до християн та євреїв. Льюїс повсюди стримує себе, щоб не робити таких підбурювальних тверджень прямо; він ніколи не забуває сказати, що, звичайно ж, мусульмани не такі антисеміти, якими були нацисти, але їхня релігія може дуже легко пристосуватися до антисемітизму, і так вона й зробила. В такому самому відношенні до ісламу перебувають і расизм, рабство та інші більш або менш «західні» пороки. Суттю ідеологічного погляду Льюїса на іслам є те, що він ніколи не змінюється, а його головна мета — переконати консервативні елементи єврейської читацької публіки та всіх інших, кому це цікаво слухати, що всяка політична, історична й наукова оповідь про мусульман має починатися й закінчуватися констатацією того факту, що мусульмани — це мусульмани.

«Бо визнати, що вся цивілізація може бути лояльною лише до релігії — це забагато. Навіть припустити таку річ — означало б образити ліберальну думку, завжди готову стати на оборону тих, кого вона розглядає як її охоронців. Це віддзеркалюється в сучасній неспроможності, як політичній, так і журналістській та науковій однаковою мірою, визнати значущість фактора релігії в поточних справах мусульманського світу і внаслідок цього у зверненні до мови лівих і правих, проґресистів і консерваторів, із застосуванням усіх запасів західної термінології, при поясненні мусульманських політичних феноменів вживання якої відзначається тією ж таки точністю та легкістю, як і звіт про крикетний матч, складений кореспондентом — фахівцем з бейсболу. [Льюїсові так подобається це останнє порівняння, що він цитує його дослівно зі своєї полемічної статті, опублікованої в 1964 р.]» 147.

В одній зі своїх пізніших праць Льюїс повідомляє нам, яка термінологія на його думку точніша