Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

її одним поглядом і враз поринав у задуму. Жовніри з криком горнулися до нього, падали перед ним навколішки, волаючи: «Вітаємо тебе, незвитяжний вождю! Геркулесе слов’янський! На смерть під твоєю рукою битися будемо!» — він же тільки відповідав: «Чолом вам, ваші милості! Під Христовою усі ми рукою, а мій чин вельми мізерний, щоб важити життям ваших милостей! — і повертався до себе, від людей тікав, на самоті борючись зі своїми думками.

Так тривало цілими днями. А тим часом місто аж кишіло вояками нових і нових загонів. Ополченці з ранку до ночі квасили, тиняючись вулицями, бешкетуючи і зчиняючи скандали з офіцерами чужоземних підрозділів. Регулярні ж жовніри, відчуваючи, що дисципліна значно послабилася, теж прикладалися до вина, об’їдалися і грали в кості. Щодня з’являлися нові гості, а отже, влаштовувалися нові бенкети і забави з городянками. Війська заполонили усі вулиці, стояли вони і в довколишніх селах; а що вже коней було, зброї, одежі, султанів, кольчуг, мисюрок, мундирів різних воєводств! Чисто тобі велелюдний ярмарок, на який половина Речі Посполитої з’їхалася!

Ось летить карета панська, позолочена або пурпурова, запряжена шестериком або восьмериком коней із султанами, лакеї в угорському або німецькому одязі, придворні яничари, козаки, татари. А он знову кілька панцирних, але без панцирів, виблискуючи шовками й оксамитами, розштовхують юрби анатолійськими чи перськими жеребцями. Султани у них на шапках і застібки під шиєю виблискують вогниками діамантів і рубінів — і всі дають їм дорогу з поваги до славного полку. А онде на ґанку красується офіцер ланової піхоти у новенькому, що аж сяє, колеті, із довгою тростиною в руці й пихою на обличчі, але з міщанським серцем у грудях. То тут, то там поблискують гребінчасті шоломи драгунів, капелюхи німецьких піхотинців, конфедератки народних ополченців, капори, рисячі шапки. Челядь у розмаїтій уніформі, прислуговуючи, крутиться як мухи в окропі. Вулиці скрізь забиті возами, а ондечки вони тільки-но в’їжджають із немилосердним скрипом, усюди ґвалт, окрики «з дороги!», лайка слуг, сварки, бійки, кінське іржання. Трохи вужчі вулички так завалені соломою і сіном, що й протиснутися ними неможливо.

А серед усього цього розкішного вбрання, що виграє усіма барвами веселки, серед шовків, оксамитів, альтембасів і виблискування діамантів який же дивний вигляд мають полки Вишневецького — змарнілі, обдерті, схудлі, у заіржавілих панцирах, вигорілій формі й поношених мундирах! Жовніри найпривілейованіших підрозділів схожі на злидарів, убраних гірше, ніж челядь інших полків, але всі б’ють чолом перед цим лахміттям, перед цією іржею і нуждою, бо це печаті геройства. Війна, зла ненька, дітей своїх, як Сатурн, пожирає, а кого не пожре, то пообгризає, як собака кістки. Ці вицвілі мундири — це нічні дощі, це походи у люту негоду або у сонячну спеку; ця іржа на залізі — кров не стерта, своя або ворожа, або та й та. Отож вишневичани скрізь перед ведуть. Вони по шинках та постоях тільки й розказують, а інші тільки слухають. І часом у когось із слухачів аж спазмом здушить горло, і він лясне себе руками по стегнах і вигукне: «А нехай вам грець, ваші милості! Ви ж дияволи, не люди!» А вишневичани на це: «Не наша це заслуга, а такого воєначальника, рівного якому не бачив іще orbis terrarum[149]». І всі бенкети закінчуються вигуками: «Vivat Ієремія! Vivat князь— воєвода! Вождь над вождями і гетьман над гетьманами!..»

Шляхта, як захмеліє, на вулицю вискакує і з рушниць та мушкетів палить, а позаяк вишневичани застерігають, що воля тільки до часу, що настане хвилина, коли князь візьме всіх у руки і таку дисципліну запровадить, про яку, мовляв, ви ще й не чули, вони ще дужче радіють вільній хвилині. «Gaudeamus[150], поки можна! — волають вони. — Настане час послуху, слухатися будемо, бо є кого, бо він не «дитина», не «латина», не «перина»! А нещасному князеві Домініку завше найгірше дістається, бо мелють його язики жовнірські на борошно. Подейкують, що він цілими днями молиться, а ввечері у дзбанок заглядає, і як на живіт собі плюне, то одне око розплющується й питає: «Що таке?» Говорять також, що на ніч він проносну траву п’є і що битв бачив стільки, скільки їх у нього на килимах голландської роботи виткано. Там уже ніхто його не захищав і ніхто не жалів, а найдужче підкушували ті, хто в очевидній із військовою дисципліною був незгоді.

Проте навіть і таких перевершував в ущипливості й глузуваннях пан Заглоба. Від болю у крижах він уже вилікувався і тепер був у своїй стихії. Скільки ж він із’їдав і випивав — марно й лічити, бо це було над людське уявлення. За ним ходили й оточували його купи жовнірів і шляхти, а він розводився, оповідав і глузував із тих, хто його поштував. Дивився він теж ізвисока, як дивиться бувалий вояк на тих, хто йде на війну, і з висоти свого досвіду казав їм:

— Стільки ж мушкети ваших милостей війни знають, скільки черниці чоловіків; одяг на вас свіжий і лавандою пахне, та хоч це й чудовий запах, однак я у першій битві постараюся від ваших милостей проти вітру триматися. Ой! Хто не нюхав військового часнику, не знає, які він сльози витискає! Не принесе милоданка вранці пива підігрітого або юшки винної! Позападають животи у ваших милостей, висохнете ви, як сир на сонці. Повірте мені. Досвід — усьому основа! Еге ж, бували ми в біді не раз, бували! Не один прапорець захопили, але мушу сказати вашим милостям, що жоден не дістався мені так важко, як той, під Старокостянтиновом. Щоб їх грець побив, тих запорожців! Сім потів, скажу я вам, ваші милості, із мене вийшло, перш ніж я за ратище вхопився. Поспитайте у пана Скшетуського, того самого, котрий Бурдабута порішив, він усе це на власні очі бачив і захоплювався. Та й зараз тільки крикніть у козака над вухом: «Заглоба!» — і побачите, що буде. Але що я тут із вашими милостями балакаю! Ви ж тільки muscas[151] на стінах мухобійкою били, більше нікого.

— Як же це було? Як же? — допитувалися молоді.

— А ви, ваші милості, хочете, щоб у мене язик від вихання у роті перегрівся, як вісь у возі?

— То змочити треба! Вина сюди! — волала шляхта.

— Хіба що так! — відповідав пан Заглоба і, радий, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo[152], від подорожі у Галату і втечі з Розлогів аж до здобуття стягу під Старокостянтиновом. Вони ж