Читати книгу - "Мальви. Орда"

запорожців хоча б на рік. Тоді простить йому Господь усі прогрішення — більшої послуги Україні годі нині зробити. Заскоро ще скликати народ на Україну, українці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність… Квапся, сину, бо з дня на день вийдуть з турецької землі запорожці й увіпхають свої шиї в зашморг, який приготував їм за намовою цариці Анни Іванівни вижитий з розуму Данило Апостол — намісник московський на Україні. Єдиний у нас гетьман Пилип Орлик, та невільний він і волає із Салонік до синів України: «Це останній наш шанс!»

Тож подався Єпіфаній Київським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до неба руки:

— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се єсть Храм… Я покличу козацтво в Україну, як колись поклявся, але для визвольного походу!

Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:

«А тепер поглянь довкола — усе це твоя Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може цей край здолати? Маловіре, твій час не закінчився у Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?»

Відповів уголос Єпіфаній:

— Готовий!

Цієї миті почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав поклик вовкулаки, що прийшов відібрати в нього воскреслу душу.

Вовкулака стояв на узбіччі дороги, ікластий і наїжений, він гарчав, бризкав піною, корчився і врешті перемінився зі звіра в полковника Носа.

— Куди так поспішаєш, отче? — загородив полковник Єфіпанієві дорогу. — Ти вже й забув, що я на світі є. То нагадаю тобі про себе… Складай реляцію за крамольні діла: чи правда те, що з грамотою Орлика ходив єси по Україні, що карликів, вірних помічників орди, потопив у Неві?

— Пріч з дороги, зраднику! — відсторонив Єпіфаній полковника. — Не боюся більше тебе, мене нині захищає мій Храм!

— Ха–ха! — зареготав Ніс. — Твій храм згорів, і всі ваші книги попелом розвіялися! Покійний благодійник цар Петро наказав спалити друкарню в Печерській лаврі — з усіма рукописами і фоліантами! Я сам передавав царський наказ архімандритові Алілуєві, і він його ретельно виконав. Згорів твій храм!

— Страшну річ повів ти мені, вовкулаче, — простогнав Єпіфаній і затулив долонями обличчя, згадуючи блюзнірські слова Алілуя: «Для прохвоста нема поста»… О, цей святотатник міг таке зробити! Проте ще не йняв віри. — Але ж він християнин? — перепитав. — Що може бути гіршого для нас, ніж втрата пам’яті нашої?

— Безбожник він, такий самий, як і я! А втім, у Московії церкву відділили від держави, ти цього ще не знав? Безбожний сенат, безбожний синод, то де ж візьмуться побожні священики?

— У що ж переміниться держава без Бога, коли й перед тим була страшною у своїй ненаситній жадобі? Що станеться з народами?

— А ось що! Коли немає Бога — все дозволено!

Вовкулака протяжно завив, і на обрії постало видіння.

Золотоверхий Михайлівський собор, що возвисився до неба над Подолом, обступала диявольська рать у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, з факелами в руках. Пролунала команда, і ратники почали підпалювати бікфордові шнури, й ті зашипіли враз, вивергаючи іскри. Завмер Поділ, завмер весь Київ, чекаючи великого лиха. І враз почали падати стіни собору, ламалися хрести, топилося золото, і врешті безгучно злетіли золоті бані в піднебесся. Тоді почали збігатися з лементом і риданням до місця, де стояв Михайлівський собор, люди; диявольська рать реготала, злітали над головами аркани, ординці в’язали людей, зводили на Поділ і в гирлі Почайни, там, де хрестив Володимир Україну, брали полонених по одному і стріляли кожному з пістоля в потилицю. А гору трупів підмивав Дніпро і ніс, і знову ніс…

— Не було цього! — закричав Єпіфаній.

— Як не було, то буде! Нема гіршого звіра од людини, коли їй дають владу і відбирають Бога… Оце як зовсім віру у нас скасують, тоді ми сукупно з Опричниками, Калмиками і своїми Кавунами все зробимо: мільйонами трупів начинимо землю імперії — станеться нарешті те, що побачив у своїх видіннях Іван Богослов! Твій Батурин забавкою здаватиметься нащадкам Меншикова… І розкопають потім останки в кожному селі, в кожному місті, знайдуть замордованих — штирями в хребти, цвяхами — в очі, і забудуть люди назву «Армаґеддон», нові ймення — Куропати, Биківня, Дем’янів Лаз — стануть апокаліптичними, а по вас залишаться тільки хрести, і їх знесе з лиця землі новітня орда. Вас більше не буде: настане нова спільність людей, які не назовуть себе ні білорусами, ні українцями, а якось зовсім інакше, і настане врешті–решт спокій у світі. Люди житимуть у примусовій дружбі, слухняно працюватимуть, їсти будуть, що дадуть, а випорожнятися — усі сукупно в громадських вбиральнях. І зітхнете з полегшею ви самі, бо не треба вам буде більше боротись за якусь там Україну, за свої пісні, за кольори… Кінець! А нині я проголошую перший день смерті українському народу, і хай воно стане урочистим вовкулацьким святом!

— Брешеш, перевертню! — відказав Єпіфаній, і полковник Ніс під його поглядом заник, змалів і знов перемінився у звіра. — Брешеш. Нині перший день воскресіння мого народу. Нині у мертвому Батурині, споганеному і спаленому, ще вчора зацькований народ відправив панахиду по Мазепі і від цього прокинувся назавжди. Україна розпочала святкувати свою Пасху в неволі і з Пасхою виживе в ній, і підійметься до самостійного життя. А відступників, зрадників, донощиків, сексотів, катів проклене і виставить усьому світові на ганьбу. Ти не чекав на таку звістку, чи й не сподівався, що я давно вже вбив тебе в собі? То знай — я нині вбиваю тебе самого своїм Словом. Згинь, кровопивцю!

Вовкулака гарчав, поривався кинутися на Єпіфанія, та враз почала корчити його судома, він скреготав іклами, розпачливо стогнав, але правда Єпіфанієва діяла на нього, мов скоротічна отрута, він завив востаннє і здох. А в мертвих його очах відбився спокій чи то вдоволення, що скінчилося нарешті злочином струджене життя, і Мотрине прокляття жити вічно вовкулакою не сповнилося.

Розділ шістнадцятий

Бігли навперегони степом тополі. Байрачні задичі поховалися за обрієм і, притаївши в своїх нетрях вологу й прохолоду, визирали