Читати книгу - "Прислуга"

Вона читає подяки, написані їй коротенькі рядки, проводячи пальцями по чорнилу. Її очі наповнюються сльозами.

— Гадаю, Константін справді пишалася б вами.

Міс Скітер усміхається, і я помічаю, яка вона молода. Після всього нами написаного, після годин утоми та хвилювання, я протягом тривалого часу не бачила цієї дівчини такою, якою вона ще є.

— Ви впевнені, що все гаразд? Якщо я покину вас, із усім цим…

— Їдьте до Нью-Йорка, міс Скітер. Їдьте, щоб знайти своє життя.

Вона всміхається, струшуючи сльози, й говорить:

— Дякую.

Тієї ночі лежу в ліжку та розмірковую. Я така щаслива за міс Скітер. Вона починає своє життя заново. Сльози скочуються по моїх скронях у вуха, а я уявляю, як вона зі своїм довгим волоссям ходить вулицями великого міста, що бачила по телевізору. Частина мене хотіла би теж почати нове життя. Стаття про прибирання — це нове. Одначе я немолода. Моє життя закінчується.

Чим більше я силкуюся заснути, тим більше розумію, що не спатиму більшу частину ночі. Я наче чую гомін з усього міста — людський поговір про книжку. Як людям вдається спати з отим гомоном? Я думаю про Флору Лу: як би було, коли б Гіллі не говорила по всьому місті, що книжка не про Джексон, і міс Гестер звільнила б її. О, Мінні, думаю я. Ти зробила щось таки добре. Ти турбуєшся про всіх, окрім себе. Якби ж я тільки могла тебе захистити.

Схоже, що таємниця міс Гіллі висить на волосині. Щодня ще одна людина стверджує, що знає, що саме вона з’їла того пирога, і міс Гіллі лише затятіше бореться. Уперше в житті мені справді цікаво, хто виграє цю битву. Раніше я завжди вважала, що міс Гіллі, але зараз не знаю. Цього разу міс Гіллі може просто програти.

Перед світанком засинаю на декілька годин. Смішно, але не відчуваю втоми, коли встаю о шостій. Одягаю чисту, випрану у ванній минулого вечора уніформу. На кухні довго п’ю склянку холодної води з-під крана. Вимикаю світло на кухні та прямую до дверей, коли дзвонить телефон. Господи, ще зарано для такого.

Я піднімаю слухавку та чую плач:

— Мінні? Це ти? Що…

— Лероя звільнили минулого вечора. Коли Лерой запитав чому, його бос відповів, що містер Вільям Голбрук звелів йому так учинити. Голбрук сказав йому, що причиною є його дружина негритянка. Лерой прийшов додому та намагався вбити мене голими руками! — Мінні важко дихає та зітхає. — Він викинув дітей на подвір’я, а мене зачинив у ванній і погрожував, що запалить будинок, разом зі мною, замкненою всередині!

Господи, це відбувається. Я затуляю рот, відчуваючи, як падаю в чорну прірву, яку ми створили для себе. Усі ці тижні я чула впевненість у голосі Мінні, а зараз…

— Та відьма, — кричить Мінні. — Він збирається вбити мене через неї!

— Де ти зараз, Мінні, де діти?

— На заправці, я прибігла сюди босоніж! Діти побігли до сусідів… — Вона важко дихає, хлипає та гарчить. — Октавія їде нас забрати. Казала, приїде так швидко, як зможе.

Октавія в Кентоні, двадцять хвилин на північ від міс Селії.

— Мінні, я зараз прибіжу туди…

— Ні, не клади слухавку, будь ласка. Просто побудь на телефоні зі мною, поки вона сюди добереться.

— Із тобою все гаразд? Тебе не поранено?

— Я більше не можу цього терпіти, Ейбілін. Я так не можу…

Вона починає плакати у слухавку.

Це вперше за весь час я чую, що Мінні так говорить. Я глибоко вдихаю, знаючи, як потрібно вчинити. Слова у моїй голові такі чіткі, і її єдиний шанс справді почути мене саме зараз, стоячи босоніж на кам’яній підлозі біля телефона на заправці.

— Мінні, послухай мене. Ти ніколи не втратиш своєї роботи у міс Селії. Містер Джонні сам тобі обіцяв. І з книжки прийде більше грошей, міс Скітер дізналася про це минулого вечора. Мінні, ти чуєш, що я кажу: Тобі більше не треба, щоб Лерой тебе бив.

Мінні зайшлася плачем.

— Час, Мінні. Чуєш мене? Ти вільна.

Досить повільно плач Мінні затихає. Вона затихає повністю. Якби не чула її дихання, то вирішила б, що вона повісила трубку. Будь ласка, Мінні, благаю я. Будь ласка, скористайся шансом визволитись.

Вона глибоко, схлипуючи, вдихає. Озивається:

— Я чую, що ти говориш, Ейбілін.

— Ну ж бо, я прийду на заправку та почекаю з тобою. Повідом­лю міс Ліфолт, що запізнюсь.

— Ні, — заперечує вона. — Моя сестра… незабаром тут буде. Ми сьогодні залишимось у неї.

— Мінні, це лише на сьогодні чи…

Вона видихає у трубку.

— Ні, — кидає вона. — Я не можу. Я досить довго це терпіла. — І я чую, що Мінні Джексон знову стає собою. Її голос тремтить, я знаю, що їй страшно, але вона промовляє: — Господи, допоможи йому, але Лерой не відає, ким стане Мінні Джексон.

Моє серце тьохкає.

— Мінні, ти ж не вб’єш його. Тоді ти сядеш у тюрму, куди хоче спровадити тебе міс Гіллі.

Господи, та тиша довга й жахлива.

— Я не збираюся його вбивати, Ейбілін. Я обіцяю. Ми поживемо в Октавії, доки не знайдемо собі місця.

Я видихаю.

— Вона тут, — каже вона. — Зателефоную тобі сьогодні ввечері.

Коли дістаюся до міс Ліфолт, у будинку справжня тиша. Гадаю, Малюк усе ще спить. Мей Моблі вже пішла до школи. Я залишаю сумку у пральні. Двері до їдальні зачинено, і на кухні гарно, прохолодно.

Ставлю каву та промовляю молитву за Мінні. Вона може побути певний час в Октавії. Судячи із розповідей Мінні, в Октавії чималий фермерський будинок. Мінні ближче до роботи, але далеко до шкіл дітей. Попри це, що важливо, вона буде без Лероя. Я жодного разу не чула, щоб вона говорила, що покине Лероя; а Мінні не повторює двічі. Коли вона щось робить, то робить це відразу.

Я готую пляшечку для Малюка та глибоко вдихаю. Я почуваюся так, наче день уже закінчився, хоч тільки восьма ранку. Але я все ще не втомлена. Не знаю чому.

Відчиняю двері до їдальні. А там міс Гіллі та міс Ліфолт сидять за обіднім столом із одного боку й тупляться в мене.

Якусь мить я стою, стискаючи пляшечку з молоком. Міс Ліфолт усе ще із бігуді на волоссі й у своєму стьобаному халаті. А міс Гіллі вся вирядилась у синій брючний костюм у клітинку. Гидка червона болячка все ще в кутку її рота.

— Доброго ранку, — кажу і починаю іти в кінець кімнати.

— Росс усе ще спить, — відповідає міс Гіллі. — Немає потреби туди йти.

Я зупиняюся на місці й глипаю на міс Ліфолт, але вона розглядає смішну тріщину у формі літери «Г» на своєму обідньому столі.

— Ейбілін, — озивається міс Гіллі та облизує губи. — Коли ти вчора повернула моє срібло, у тій сукняній обгортці